Розділ 16. Сувора правда краща за брехню

Артур

–  Ти спиш з Богданом? – запитую, а сам сподіваюсь, що це брехня.

–  Ні, з чого ти це взяв? – а вона очі ховає, і я прекрасно розумію, що бреше мені.

І тепер не знаю від чого на душі гидко: чи від розуміння того, що вона була з ним, чи від того, що я сплю з його дружиною. Я звісно не маю права її засуджувати, але зізнаватися у своїх «дружніх» стосунках з Аліною зараз точно не буду. Виявляється моя ніжна дівчинка не така вже й ідеальна…

Це якась моя персональна карма? Отримувати жінок після цього товстосума?

–  Це б пояснило його поведінку, погрози та дивні погляди на нас біля студії, - кажу без жодної сторонньої думки.

–  Я не сплю з ним. Це в минулому, - говорить і закриває очі, ніби очікує від мене шквалу емоцій.

–  Ясно.

А що тут ще можна сказати? Зараз вона точно з ним не спить, бо майже весь час проводить зі мною. І я назвав її своєю дівчиною, а вона досі ніяк це не прокоментувала. То як саме це розуміти?

Може б і можна було влаштувати драму, вдати образу, але я прекрасно розумію, що сам не ідеальний, тож обираю – мовчати. Серафима мені потрібна поруч, я не хочу зараз кинути її через якісь дурниці. Розуміння того, що маю до неї почуття, прострілює болем у серці.

А якщо вона справді помре?

–  І я не жартував про онкодиспансер. Завтра ж їдемо на огляд до найкращого спеціаліста, він сусід моїх батьків – Євген Вікторович чудовий лікар. Стількох людей з того світу сюди повернув, тож ти просто мусиш пройти обстеження саме в нього. Я вже домовився, - про домовленість трохи обманюю, але знаю, що дядько Євген точно не відмовить мені.

Серафима виглядає так, наче на неї вилили відро холодної води. Розгублена та знервована, але мовчить. Мабуть, не варто було купою вивалювати на неї усі ці жахливі питання, але краще одразу розібратися з цим, щоб далі між нами не було недомовок.

Не знаю, скільки в нас часу… Та й думати про це важко. Я чомусь впевнений, що все можна виправити, що це якась помилка і з Сімою все буде добре.

Я мрійник.

Але якщо подумати, то всі мої бажання завжди збуваються, якщо я щось роблю для їх реалізації.

–  Сімо, - підходжу ближче до дівчини та пригортаю до себе. Вона здається зовсім маленькою та такою тендітною.

–  Чому ти це робиш для мене? Ти не зобов’язаний ходити зі мною в лікарню, в тебе є власне життя. Навіщо тоді? – дивиться на мене, а в очах стоять сльози. Чому ж ти так ненавидиш себе, серденько?

–  Бо я хочу бути там з тобою. Це важливо для мене, ти важлива. Що в цьому дивного?

– Та все, це все дивно. Ми ніхто одне одному, я напросилася до тебе додому, ти прийняв мене, наче ми 100 років знайомі… Так не буває! Точно не зі мною…

–  Серафимо, годі цих дурниць, я тільки більше закохуюсь в тебе…

Здається сказав щось зайве.

Але Сіма ніби тільки цього і чекала, цілує мене так міцно і п’янко, наче востаннє. Не пам’ятаю як ми опинилися вже на дивані, пам’ятаю лише її зелені очі та хвилясте волосся, що постійно заважало цілувати її шию. Ніжні долоні, солодкі губи та тісні обійми, наче я намагався вдавити її в себе, зробити частинкою себе та боявся загубити.

Коли я торкався долонями її живота, вона смішно морщила носик і хихотіла від лоскоту, а потім знову ставала серйозною і першою поверталась до поцілунків. Навіть втомлені та змучені пестощами ми з останніх сил тулилися одне до одного, розділяючи кожен ковток повітря на двох. Я засинав у солодкому забутті, бо навіть не здогадувався, що мене знову обіграла, обманула та все вирішила за нас двох одна маленька злодійка з зеленими очима.

Вранці я знову прокинувся один. Серафими не було, як і жодної з її речей. Вона просто зникла, наче її ніколи не було, а я не розумів, як змиритися із цим.

Я закохався, я навіть зізнався їй у всьому, а вона залишила мене у сум’ятті та з купою питань, які навіть нікому було задати, бо абонент більше не був доступним.