Розділ 12. Все по порядку

Серафима

Я не хотіла казати Артуру, що в моїй голові пухлина розміром мало не з куряче яйце - чи менше, чи більше. Але розказавши йому мені стало трохи легше, навіть дуже легко. Він не став битися в істериках, а сприйняв цю інформацію дуже спокійно. Ніби й не сталося нічого страшного. Це було надто легко.

Або справа в тому, що йому абсолютно байдуже, бо ж ми малознайомі люди.

Або він не зрозумів, що саме я йому сказала. І що все це може означати.

Що ж, одним тягарем на душі менше.

Я досі не знала, як краще вчинити. Я однозначно не хотіла більше вчитися на юридичному, хай як би по-дурному чи по-дитячому це не звучало. Ідея померти на операційному столі подобалась мені все більше і більше, бо тоді б не довелося розбиратися з усім цим лайном в моєму житті: навчання, хвороба, батьки та їх невиправдані очікування, Богдан…

Якось в одну мить, коли мені поставили діагноз, я зрозуміла, що навіть не подумала про Богдана.

Ми були близькі вже більше 3х років, а я досі не бачила в ньому своєї людини, я не кохала його. Я не знаю, чим взагалі думала. Увага старшого чоловіка, привабливого та успішного. Це все подобалось мені та давало відчуття, ніби я особлива, але ж насправді я просто знайшла собі другого татка. Ще й руйнувала цими стосунками родину близьких мені людей.

Аліна, вона так добре до мене ставиться, мов до однієї зі своїх дітей. Навряд чи вона розуміє, чому Богдан так прив’язаний  до мене. Хрещений, як же це зручно. І жахливо водночас. Я погана-погана людина, звабниця, я могла зупинити це з самого початку, але спокуса виявилася сильнішою.

Треба вирватися з цього кола, тому я вже близько години дивлюсь на записку, яку мені залишив Богдан з адресою та вказаним часом нашої зустрічі:

«Готель Reikartz, номер 306»

Він чекатиме мене о 14:00 в суботу. Це вже сьогодні. Якщо вийду зараз, ще встигну майже вчасно.

Не можна, не можна. Богдан мов наркотик, я не люблю, але залежна. Все-таки мій перший чоловік.

Добре, що Артур вдома. Сіли з ним дивитись якусь дурнувату комедію, звичайно ж він знову пробував поговорити зі мною про операцію. Значить не все одно, але я не готова, я не хочу про це говорити, а його так легко відволікти.

За годину мій телефон почав розриватись від дзвінків.

Богдан.

Хто ж ще?

Я ніколи не пропускала наші зустрічі. Ще жодного разу. Тож розумію, чому він так все це сприймає. Але ці стосунки потрібно завершити, я не знаю як, я просто більше не хочу всього цього, а він знайде собі іншу і все в нього буде добре.

3 роки тому, перша зустріч з Богданом

Міжнародний юридичний форум тривав майже тиждень. Батько був постійно зайнятий своїми справами, тому я багато часу проводила одна в номері. Знайти друзів серед дітей інших юристів мені ніколи не вдавалося. Я для них була дивачкою, бо постійно вчилась та не вміла розважатись. Мене не сприймали, тому запропоновала Богданом зустріч точно була неймовірно спокусливою та очікуваною.

Я зовсім не думала про когось ще, мене вразили мої емоції після поцілунку з хрещеним. Це не було неправильно для мене, та й він не виглядав нещасним. Спочатку я думала, що він хотів поговорити зі мною про те, що сталося, насварити та припинити усе, але сталось трохи інше.

Перед дверима до його номеру я ніби завмерла, наче злодійка, що от-от зробить щось неправильне. Мені навіть не довелось стукати, бо він вже чекав на мене під дверима і дивився. Дивився як чоловік, що бачить найпрекраснішу та найціннішу жінку перед собою. Він нічого не казав, але я бачила все по очам. Не маючи ніякого досвіду у спілкуванні із протилежною статтю, я розуміла все, що відбувалось в його голові. І це… мене не лякало, навпаки це було таким важливим та цінним для мене, що просто перехоплювало подих.

– Сімо, як ти? Твій батько тоді був надто суворим до тебе. Я хочу бути тобі другом. Ти можеш мені все розказати. Хочеш я поговорю з ним? – він говорив із такою турботою в голосі, що я просто мліла.

–  Е, просто я сама винна. Треба було думати, тато правий, він хоче як краще для мене, - я справді так думала, але підтримка хрещеного окриляла.

–  Ні, Серафимо, так не має бути. Послухай, - він торкнувся моєї руки, взяв її у свою долоню і злегка стиснув. Вже після цього жесту я тремтіла всім тілом.

–  Я…- просто подивилась у його очі і завмерла.

–  Тремтиш, маленька, - прошепотів вже в мої губи і ніжно поцілував.

Емоції накривали мене з головою. Я не хотіла бути поганою, але це було так приємно та здавалось правильним, що я просто віддалась почуттям. Я бачила як впливала на цього чоловіка, я почувалася гарною та бажаною, ніхто не повчав мене та не вказував, що робити, а просто приймав мене та розумів.

Звичайно ж я залишилась на ніч, а також прийшла наступного вечора, а потім ще не один раз до завершення мандрівки. Це мало стати нашою таємницею, нашим спільним секретом. Я думала, що швидко набридну йому, але кожного разу я знову отримувала записки, він телефонував чи приїздив. Все стало ще заплутаніше, коли я проходила практику в його компанії. Але нас ніхто ніколи не підозрював, ми завжди були обережними. Гра продовжувалась.

Наші дні

Я поставила телефон на беззвучний режим, але я досі бачила як екран світився. Ввечері було 37 пропущених, а мені було все одно. Я почувалася дурепою та двічі поганою людиною, бо виходить зраджувала людину, яка заради стосунків зі мною ризикувала кар’єрою та родиною. Він кохав мене, а я нехтувала усім заради розваги з Артуром, якого знала кілька днів.

Може й справді мені варто померти?

Це моя кара, моя доля.

Не просто ж так це сталось.