Розділ 10. Легкість

Артур

Мало не підстрибую від звуку, коли двері відчиняються, підходжу до Серафими та надто уважно роздивляюсь: трохи втомлена, мила та усміхнена, вона зовсім не виглядає засмученою чи хворою.

Чи є шанс, що Аліна розповіла мені про іншу дівчину? Що просто десь поруч існує ще одна Сіма з пухлиною в голові?

Може й так, життя штука непередбачувана.

Вирішую поки нічого не вирішувати. Якби вона хотіла зі мною обговорити своє здоров’я, вона б уже давно це зробила, чи не так? До того ж, мені дуже подобається ця легкість у наших стосунках. Скільки ми знайомі? Кілька днів, а мені ще ні з ким не було так вільно та комфортно. Ну, справді!

Сіма класна, і я не грузитиму її допитами.

Яка різниця? Є пухлина чи ні, це нічого не змінює. Зрештою може це якась помилка, мені б дуже хотілося, щоб це було помилкою…

– Голодна? – запитую малу блукачку.

– Якщо чесно, то як вовк! – радісно відповідає, - Ти щось готував? Невже танцівники ще й готують? – підморгує мені та посміхається.

– Все набагато прозаїчніше, Серафимо, я замовив піцу. Зараз якраз мають привезти, тож ти дуже вчасно.

– О, яка радість, а я вже було розмріялась, що ти готував для мене, - Сіма картинно хитає головою, імітуючи розчарування, але я не даю їй можливості дограти цю роль до кінця, запускаючи подушку прямо в обличчя дівчини.

Ага, вона точно такого не очікувала. За мить ми вже стрибаємо на моєму багатостраждальному дивані вдвох та гамселимо одне одного подушками. Ми бовдури, однозначно, але хто нам це може заборонити? Здається Серафима втомилася від битви подушками, тож я переходжу до інших тортур – лоскочу подругу десь під ребрами, на що вона реагує смішним похрюкуванням та вереском. Чарівно, навіть це вона робить чарівно.

Важко дихаємо та дивимось одне на одного, я не можу не зупинити погляд на її губах. Повні та спокусливі, мов червоні черешні. Нахиляюсь для поцілунку, у дівчини перехоплює подих. Так, красуне, тобі також подобається наша невимушена гра. Здається все може знову перейти у горизонтальну площину, як того разу у душі.

Але я не встигаю завершити поцілунок, адже Сіма і сама починає мене лоскотати з усіх сил. Бандитка!

Все одно краду свій поцілунок у цієї дівчини, приборкуючи її всюдисущими долонями та гарячими устами.

Чуємо дзвінок у двері.

– То мабуть піца приїхала!

Вона замріяно киває і повільно підводиться разом зі мною, щоб зустріти кур’єра.

Вечеряємо ми дуже швидко, бо в нас залишилось невирішене питання. Не можу відвести від неї погляд, закарбовуючи в пам’яті кожен рух та нахил голови, коли вона дивиться на мене з-під вій та посміхається. Гарна, така гарна, в ній кипить життя. Хіба може бути так, що їй залишилось жити кілька місяців?

Я ледве стримую себе, щоб не розпитати її про усе, що знаю, що чув від Аліни. Ні, не можна. Так не можна. Ми майже не знайомі, ми фактично ніхто одне одному. Так, випадкові знайомі.

Вона першою руйнує тишу та паузу між нами:

– Я сьогодні цілий день гуляла, їздила на свій улюблений Хутір Надія, а ти що робив?

– Та майже нічого, провалявся вдома…

– А як тренування, зала? Ти взагалі там працюєш чи ти тільки зі мною туди ходив? – в очах смішинки, але намагається бути серйозною.

– А якщо тільки з тобою? А що як я давно за тобою спостерігав і все шукав способу познайомитись із такою звабливою красунею?

– Бовдур, це ж неправда.

– Неправда, та кажу ж тренування лише з наступного тижня почнуться, але тобі я просто не міг відмовити…

Останню фразу промовляю вже майже біля її вуха, повільно цілуючи шию та торкаючись долоні. Сіма не рухається і майже не дихає, але не зупиняє мене. Далі я роблю усе можливе, щоб вона забулась в моїх обіймах, щоб не думала про минуле чи майбутнє, щоб насолоджувалась цим моментом так само, як і я. Не знаю, чому для мене це важливо. Не розумію, чому мені не все одно на її почуття, але тут справа не просто у співчутті чи доброті.

О, мене точно не варто вважати добрим самаритянином, та з цією дівчиною я не міг інакше.

***

Пізніше, коли ми просто обіймались та відпочивали, Серафима поцілувала мою долоню та промовила:

– Артур, я маю тобі дещо сказати.

– Кажи, я тебе слухаю.

– Я погана людина, і, здається, життя карає мене за це.

– Чому ти так вирішила?

– Того дня, коли я зайшла до твоєї студії, лікарі сказали, що в мене в голові пухлина і мені залишилось жити кілька місяців.

Трясця, все-таки Аліна говорила саме про неї.

– І це вже точно, нічого не можна зробити? – намагаюсь сховати тремтіння у голосі та виходить погано.

– Не знаю, треба робити купу аналізів, ризикові операції, та я не хочу! – говорить це і тулиться до мене міцніше.

– Чому не хочеш?

– Тому що після всього що я накоїла, мені краще просто зникнути. Всім так буде легше, - останні її слова вводять мене у ступор, я навіть не знаю, що на таке можна відповісти.

Та поки я думаю про це, Серафима вмощується зручніше та солодко засинає, а я боюсь рухатись, аби не сполохати це диво.

Вона сама розповіла про свій біль, бо хотіла виговоритись чи довіряє мені?

Я мушу щось зробити для неї, вона ж навіть не намагається лікуватись. А що як усе не так страшно? Лікарі ж роблять помилки, чи не так? Сіма зовсім не виглядає хворою. Ні, ні.

Господи, навіщо мені усі ці проблеми?

Чому я думаю про людину, з якою знайомий лише кілька днів та вгрузаю у цій дівчині по самі вуха?

Більше запитань, ніж відповідей.

Боявся, щоб Серафима не напридумувала собі, ніби у нас з нею стосунки, бажав зберегти свободу, а тепер сам хочу таскатись із нею по лікарням?

Я відчуваю, що мушу щось зробити для неї. Мабуть ми зустрілись невипадково.

Я не закохався, це точно, але все ж мені Сіма небайдужа.

Так і заснув обіймаючи дівчину у своїх тривожних думках.