Розділ 9. Вечір спогадів

Серафима

Пообідавши з Артуром, я поспішила на автобус, який відвіз мене за місто на Хутір Надія неподалік від міста Кропивницький. Як давно я тут не була!

Бабуся жила недалеко від музею, тут її добре знали, тому в дитинстві я часто бігала парком навіть тоді, коли він був закритим для відвідувачів. Музей-заповідник імені Карпенка-Карого – унікальне місце, де відпочиваєш душею і тілом. Не просто так більшість закоханих обирають це місце для весільних фотосесій та виїзних церемоній у тіні багатовікових дубів та яблунь. Раніше я була надто раціональною для подібних процедур. Але я обожнювала Вересневі самоцвіти, коли можна було подивитися чудові вистави у виконанні талановитих акторів просто неба…

Навчання на юриста зробило з мене жахливу черству та безпринципну людину. Зараз, згадуючи усі деталі адвокатської практики, мене просто нудить від себе. Навіщо я все це робила? Кому і що я хотіла довести, ігноруючи власні бажання в угоду батьковим амбіціям? Щоб він міг мною пишатись, щоб я його не осоромила. Скільки помилок було зроблено, щоб батько не дізнався про мої промахи, численні.

«… Ти ж не хочеш, щоб я розповів твоєму батькові про той випадок зі справою Гриневського. Я допоможу тобі, але й ти мусиш щось для мене зробити…»

Чому я згадала саме цю його фразу?

Він говорив мені багато чого, він багато чого відкрив для мене вперше, але тоді я не розуміла, що дорослий чоловік просто використовував мене для виконання своїх бажань. Друг мого батька, настільки близький, що майже рідний брат, одружений, сімейний, серйозний та відомий. Мене тішила сама думка, що такий чоловік потребує мене. То була наша таємниця.

Ми бачились рідко, ніхто про наші стосунки не знав. Це стало б його крахом, хрестом на його кар’єрі. Мабуть саме цей символ заборонених стосунків і підігрівав його інтерес до мене. Я знаю так багато про нього, навіть те, що не знає його люба дружина. Іноді не розумію, чому він зраджував їй зі мною, бо ж ми навіть поруч не стояли – така вона породиста, статна та красива.

Я проти неї – дівчисько, мале та незграбне, невміле та злякане.

Та все ж він знову і знову приходив до мене.

Ніколи не клявся в коханні, просто приходив до мене, від самої думки про це я мліла. Я була його маленькою дівчинкою, я досі вона, але зараз, коли я мало не на межі смерті, це здається мені чудовим способом втекти, уникнути покарання за наші стосунки, поки вони не стали здобутком суспільства. Скільки ще ми обманюватимемо всіх, себе? Я б могла побудувати нормальні стосунки з Артуром, або іншим хлопцем мого віку, не розбивати чужу сім’ю.

Може я заслуговую на смерть?

Бо навіть не можу йому зателефонувати, написати. Останні три роки я тільки те й роблю, що навчаюсь, працюю та чекаю на його дзвінок, записку, раптовий приїзд. Коли ми разом – він тільки мій, я млію від його дотиків, незважаючи на усі інші важливі складові – обручка на пальці, знайомство з його дітьми, особисте знайомство з його дружиною. В такі моменти мене ніщо не хвилює, я не змушувала його бути зі мною тут і зараз. Це його вибір, і мій вибір не думати про умовності.

Я ж юрист, ми оперуємо фактами, не емоціями.

Але я таки піддалася емоціям, тоді із Артуром, і це… було інакше. Приємно, легко, без гіркого присмаку неправильності, що плавить душу, як не ховай всередині себе емоції. Якби не пухлина в моїй голові, може я б ніколи і не замислилась над тим, що насправді хочу від життя.

Стати юристом для гордості батька? Залишатись вічною коханкою та не мати ніякого особистого життя?

Тепер це не мало значення, та я все більше втрачала контроль над своїми емоціями. Я хотіла відчути щось справжнє, щось не зіпсоване власними неправильними життєвими переконаннями. Я досі не могла повірити в те, що насправді можу померти за лічені тижні.

Але і операції я не хотіла. Кому я буду потрібна з розкурочаним мозком? Може краще померти красиво? Не страждаючи у ліжку від постійної нудоти через хімію. Господи, про що я думаю…

3 роки тому, Міжнародний юридичний форум у Берліні

Батько в черговий раз взяв мене із собою на святковий вечір на честь Міжнародного юридичного форуму, я одягнула лаконічний брючний костюм із спідницею та босоніжки, які й стали приводом для чергового скандалу:

– Сімо, я в котре намагаюсь зрозуміти, чому ти не бачиш очевидних речей. На заходах подібного класу ти повинна виглядати на всі 100%, а також дотримуватись ділового стилю. Босі ноги та відкриті пальці – це нонсенс, доню. Краще сиди одна в кімнаті, повертайся в номер, ніж соромитимеш мене перед серйозними людьми…

Все це батько сказав мені на терасі ресторанної зали, де саме й зібралися вершки юридичної спільноти. Окинувши оком залу, я справді помітила, як відрізнялась від інших жінок та дівчат – усі носили закрите взуття та панчохи, тож мій вибір був справді недолугим, за що я й почала корити себе, як тільки батько з посмішкою повернувся до людей. Просто я так переживала, щоб зробити все правильно, що вирішила обрати максимально зручні туфлі, бо ходити на підборах досі не навчилась.

Тато був мною незадоволений, він хотів познайомити мене з партнерами, а тепер йому було соромно за мене. Він правий, треба було думати. Репутація для жінки адвоката в такій сфері дуже важлива. Краще спрадві піти в номер, щоб не розчарувати батька ще більше.

На щастя, дістатися до кімнати мені вдається максимально швидко. Тут я й даю волю сльозам. Незграбна, недолуга, Серафима. Вічно ти все тільки псуєш, скільки б батьки не намагалися зробити тобі добра! Я плакала і мало не пропустила легкий стукіт у двері. Відчинила і побачила на порозі Богдана Семеновича, свого хрещеного. Він із турботою дивився на мене та мовив:

– Ти як? Бачив твій батько знову не в дусі? Він надто суворий до тебе…

Ці слова були такими потрібними для мене зараз. Замість того, щоб заспокоїтись, я подалась уперед та тицьнулась обличчям у його груди. Нова хвиля ридання не змусила чекати на себе, тож Богдан повільно зачинив за собою двері та обійняв мене. Я знала його з дитинства, він завжди був добрим до мене, а ще він знав справжній характер мого батька, тож без слів розумів усі сльози. Від нього приємно пахнуло якимось деревом чи прянощами, цей аромат заспокоював разом із теплими долонями на моїй голові.