Розділ 6. Чому б ні?

Серафима

Прокинулась вранці у чужій квартирі в обіймах малознайомого хлопця. Боже, до чого я докотилась? Бачила б мене зараз моя мама, вона б просто впала в ступор, бо її принцеса, її слухняна дівчинка такого зробити не може. Ні-ні.

Але я не знаю, від чого мені млосно більше: від того, що я першим чином подумала про своїх батьків, чи від того, що такою щасливою та вільною я не почувалась ніколи раніше?

Кинула погляд на Артура.

Його тіло можна з легкістю порівняти із скульптурами грецьких богів, окрім ТІЄЇ самої частини, якою він всю ніч доводив мені свою мужність, доводив до хрипів та якогось романтичного белькотіння. І справа була зовсім не параметрах, а в тому, як саме усе відбувалось. Я відчула себе такою жіночною, такою коханою, ніби ми не познайомились за день до цього, а знайомі дуже давно. Ніби він відкрив мої думки та вичитав усе, що мені подобається, як буде краще, сильніше.

Чи то я така недосвідчена та передбачувана, чи то Артур якийсь рідкісний умілець, але весь мій досвід у цьому плані до нього був жалюгідним.

Просто красиво.

Красиво було дивитись за кожним його рухом, поглядом, цілунком, для нього не було нічого забороненого, бо кожна секунда близького знайомства несла у собі ще більшу насолоду. Одна ніч, як ціле життя.

Артур усе робив повільно з витримкою, даючи мені можливість зупинити його в будь-який момент. Коли ж я вже втрачала здоровий глузд, ненадовго пришвидшувався та потім знову переходив на свій ритм, і саме це зводило з розуму. Легко і невимушено, ніби писав картину.

Зараз, згадуючи свій ранній досвід із колегою мого батька (а з ким ще я могла робити подібні речі, якщо завжди навчалася та іноді їздила на юридичні стажування!), я розумію наскільки те все було НЕ ТЕ.

Я б радо взяла ще кілька уроків у Артура, позакласних звичайно. Це однозначно був крутий досвід. Сподіваюсь не останній. І я зараз не тільки про танці.

Треба йти, не чекаючи його пробудження та незручних посмішок чи ще гірше – якщо він цинічно скаже, що мені час йти. Звільняю його від подібних проблем, просто зникаю, залишаючи свій номер телефону. Його в мене є. На мою думку, це найкращий вихід із ситуації, бо він сам вирішить чи хоче мене бачити знову, та й мені не доведеться робити ніяких кроків.

Всі карти на столі, тож грай або пасуй, Артуре.

***

Треба перевдягнутися, я йду додому, сподіваючись, що батьки вже на роботі.

А ні, сидять на кухні, видно, що стомлені та стурбовані.

Розумію, але в мене немає на це часу.

– Сімо, - мама підривається з місця. – Доню, ти в порядку? Де ти була? Дзвонили з універу, ти так і не подала статтю, але ми домовились, можеш ще встигнути до завтрашнього вечора. Знала б ти, як ми хвилювались за тебе, може б хоч почала слухавку брати, хіба можна так з батьками…

Завжди вона зі своїми нотаціями та безглуздим белькотінням.

– Мамо, годі. Я не буду робити ту дурнувату статтю.

– Як не будеш? ЇЇ чекають, публікацію журналу навіть затримали, батько особисто просив…

– Олено, годі, бачиш у дитині прокинулась бунтарка. Чого чекати далі? Татуювання на дупі та смарагдове волосся? – от і від батька дочекалась доброго слова.

– Гарна ідея, тату. Думаєш мені личитиме?

– Значить не робитимеш статтю і на навчання не йтимеш?

Здається зараз разом з пухлиною в мене станеться інсульт. Вони завжди так, вони завжди тиснуть і маніпулюють, доки я не прийму потрібне для них рішення. Всі мої бажання дурні, бо батьки знають краще, батьки хочуть мені кращого майбутнього, батьки мене люблять і піклуються. До біса!

– Батьку, мені просто треба видихнути. Я хочу трохи побути сама, нікуди не спішити, не летіти на чергову судову справу, не писати нову статтю, не збиратися в гості до якихось чергових неприємних людей, бо так треба для моєї майбутньої кар’єри. Невже я багато прошу?

– Мені соромно за тебе. Розкисла. Кинула все, прокинься! Зробимо операцію, реабілітація за кордоном і станеш на ноги. Ну трохи втратиш часу, але юридичну кар’єру не згубиш…

Боже, вони мене не чують. Кар’єра, майбутнє, робота, робота…

Досить з мене. Живу наче під постійним тиском, мені дихати не дають.

Та здається за все моє життя, Артур був першим, хто спитав мене про те, чого я хочу.

Ох, якби ти знав, що я взагалі ніколи не приймала таких рішень. Я не думала, що можу щось хотіти. Мені було ніколи хотіти.

Навіть пояснювати нічого не збираюсь. Заходжу до своєї кімнати, перевдягаюсь, беру ключі від авто, картки, гроші, документи. Мені треба видихнути, під одним дахом з батьками цього не буде.

Батько стоїть в дверях та мовчки спостерігає за мною, а потім:

– Якщо ти зараз підеш, ти мені більше не донька. Все, що в тебе є, заробив я. А ти… плюєш на нас з матір’ю та збираєшся зруйнувати своє життя. Ми не будемо спокійно на це дивитись, тобі ясно?

– Як ніколи, - дивлюся в очі своєму татові і кидаю картки та ключі від авто на тумбу. Це ж не моє, собі залишаю тільки телефон та готівку. Я досі не знаю, що далі робитиму і куди піду.

З мене досить.

Виходжу на двір, прохолодна травнева погода вітає мене легким вітерцем, що грає з волоссям. Плутає його, обіймає мене, ніжно як Артур. І як тільки згадую про нього, мій телефон вібрує:

– Привіт, втікачко! Зайнята? Як щодо сніданку?

– Зараз 12 година дня, вже обід.

– Я щойно встав і не знайшов тебе поряд, в мене сніданок, в тебе буде обід. Яка різниця, аби з тобою красуне.

Звичайно я погоджуюсь. А хто б відмовився?

Обертаюсь назад, у вікні бачу силует батька. Він мовчки спостерігає за моїми діями, і я знаю, що в його голові вже зріє черговий геніальний план, як змусити мене зробити все «правильно».

Я люблю тебе тату, але більше своїм життям керувати не дозволю.

ВІД АВТОРА Знаєте, чого я боюся найбільше як мама? Що не дам своїй дитині можливості самостійно зрозуміти, чого він хоче від життя. Скільки нас таких загублених дорослих, які й досі не знають, ким хочуть бути, коли виростуть? Ця книга для них, про них. Що не все втрачене, завжди можна зробити те, що хочеш, знайти себе, змінити життя, а не жертвувати ним заради когось. Дякую, що читаєш, обіймаю)