Розділ 5. Куди завгодно, тільки не додому

Артур

Я в тумані, я в раю, я десь загубився між світами. Хіба зміг би зупинитися, якби вона не спинила мене? Однозначно, ні. Власне, я й досі сподіваюсь на щасливе продовження цього вечора, але бачу, що дівчина вагається.

Ну, Сімо, скажи, що ти хочеш до мене. Будь-ласка.

Провокую до потрібних мені рішень.

– Ти права, тоді може провести тебе додому?

Давай, дівчинко, давай. Зважся на цей крок.

– Куди завгодно, тільки не додому, - і дивиться кудись убік. І що б це означало?

– Знаєш, в мене вдома є PlayStation і дуже зручний диван. Грала колись? – отакого вона точно не чекала, очі горять цікавістю.

– Та я не вмію, можна трохи.

Ха, погодилась, а далі вже просто справа техніки. Чи ж я не вмію поводитись з дівчатами наодинці? Дякуючи Аліні, багато чому навчився у свій час. Навчився не носити рожеві окуляри, не таскатися за спідницями, вивчив усі чутливі зони на жіночому тілі та що з ними можна робити для того, щоб чергова красуня втратила голову, дозволяючи робити з нею усілякі дурниці.

***

І от ми вже в моїй квартирі. В котре розумію, як круто жити окремо від батьків. Дарма, що житло арендоване, можна от так в будь-який день привести до себе дівчину і… Ой, ну всім зрозуміло, дівчата ж не ходять додому до малознайомих хлопців справді пити чай. Чи грати в плойку…

Квартира невеличка, але в ній є все, що потрібно: зручний диван перед плазмою, на кухні холодильник з мікрохвильовкою. Мінімалізм в усій його красі. Але найбільше люблю лоджію, бо вона тут на диво велика і відкриває прекрасні види на місто. Повністю прозора скляна конструкція з тонуванням відкриває тобі світ, але тебе ховає від зайвих поглядів.

Завмираю, коли Сіма підходить до виходу на балкон та милується видом.

Скажу чесно, мені теж є чим милуватись.

Милі кучері об’ємними гронами спадають на плечі і нижче. Виглядає мала мов якась принцеса Дісней, хоча й вдягнута у джинси із коротким топом. Милуюся тонкою талією та неймовірно тендітними руками, шкіра у Серафими молочно бліда, але дуже гарна. Якась ніби вершкова, так і хочеться торкнутися.

Вирішую не втрачати часу даремно.

Підходжу ближче до дівчини, проводжу долонею по руці, від пальчиків до шиї, вона притихла та мовчки спостерігає за моїми діями. Наче і не дихає, але мене не зупиняє, а потім обертається і дивиться прямо в очі:

– Артуре, я звичайно не грала раніше в плойку, але щось мені підказує, ніби там мають бути якісь джойстики, - в очах смішинки, але виглядає серйозною. Так значить?

– Еее, ну ми ж не поспішаємо. Дійдемо і до гри, - зовсім не розчарований, розвертаюсь та плюхаюсь на диван, хлопаю долонею по місцю поряд та включаю телек.

Сіма посміхається, бере до рук один з джойстиків та сідає на підлогу неподалік від мене. Ей, і як мені тепер тебе обіймати, хитрунко?

Ну що ж, грати так грати.

– Поганяємо на тачках чи може влаштуємо супергеройський бій в Injustice?

– О, битись, давай битись, - влаштовується зручніше. – Тільки покажи, якими кнопками, що робити.

Ну мала! Найближчі кілька хвилин пояснюю Серафимі, як і що робити з джойстіком. Вона дивиться на мене такими серйозними очима, ніби я проводжу лекцію з квантової фізики. Відволікаюсь, бо помічаю її синьо-зелені очі, виразну лінію губ, які як я знаю неймовірно м’які та солодкі. А її погляд на мене знизу догори викликає певні приємні асоціації, які доводиться поки ховати десь у собі.

Грає вона паршиво.

Але мені байдуже, бо спостерігати за тим як це чудо то посміхається, то прискає від невдачі, стукаючи мене кулачком у бік, просто неймовірно. Де ж ти була раніше, красуне? Я настільки розслабляюсь, що забуваю про якісь натяки на ліжко. Мені з нею весело й без цього.

Скільки пройшло? Година, дві, три?

На годиннику 02:05.

Ого, а завтра зранку треба до студії на дев’яту. Добре хоч я живу тут поруч.

Завершуємо чергову битву на приставці, помічаю, що Сіма вже потроху засинає.

– Хей, Серафимо, давай спати. Я в душ зганяю швиденько, а ти можеш вже вкладатись. Єдина проблема, зі спального місця в мене тільки оцей диван, - сміюсь  і дивлюсь на неї.

– Нічого, мені вистачить. Як постраждала сторона, я вимагаю репарації. А ти спатимеш на підлозі, - оце видала. Це вона про свій програш у грі? А я чим завинив, якщо вона не вміє грати? – І в душ я йду першою, даси рушника?

Думка про те, що Сіма зараз буде в моїй ванній кімнаті вихором пронеслась по тілу, викликавши в ньому дуже адекватні реакції.

– Артуре, даси? – дівчина повторює питання, бо я трохи завис.

– А? Так-так, зараз.

Десь тут в мене були чисті рушники, ще не відкриті навіть після магазину. Спочатку беру найбільший, а потім рятую себе від стратегічної помилки і беру той, що ледь прикриватиме її… красу.

Кілька хвилин слухаю, як в душі стікає вода, а потім чую хруст і зляканий оклик Сіми.

Чортова лійка, давно вже на шмарклях трималася. І мусило те кріплення зламатися саме зараз? То точно доля!

За кілька секунд до мене виходить злякана Сіма в самому лише рушнику, і мало не зі сльозами:

– Там, я, цей… здається тобі душ зламала, - і дивиться так жалісно.

– О ні! Як так? – Господи, та мені на акторський треба було.

Насправді нічого страшного не сталося, але ж не можна цим не скористатися. Я ж не дурний!

Заходимо разом до ванної кімнати, я з жалем епічно хапаюся за голову.

– Як це могло статися, ех, Сімо!

– Я, та воно в тебе напевно просто і так зламане було. Але шкода ж, я відшкодую, ти будь-ласка пробач.

– Нема тобі прощення, - роблю максимально трагічний вираз обличчя, - Хіба що за поцілунок?

Нахиляюсь до дівчини, але вона бере до рук лійку від душу, направляє його на мене та не збавляючи обертів включає воду.

Я не знаю, чому не зреагував швидше, а очухався лише від холодного потоку в моє обличчя.