Розділ 3. Роби те, що хочеш

Артур

Здається я забув усі правила поведінки з учнями, здається я не провів сотні тренувань з новачками та впевненими танцівниками. Я не чекав того, що мені доведеться вчити Сіму впевненості та буквально вижимати з неї бажання танцювати.

Вона ж цього хотіла, чи ні?

Дівчина виглядає розгубленою, ніби от-от і втече.

Що ж, тоді будемо заманювати. Красою рухів…

І я почав танцювати, щось просте та зрозуміле, стрибки та оберти, пара-трійка стійок, так захопився музикою, що навіть забув підтримувати зоровий контакт із Сімою. Обертаюсь, а вона нарешті посміхається і дивиться на мене так, як я звик. Це вже краще!

Сповільнююсь та підходжу ближче, протягую долоню:

– Ходімо, спробуєш! Не треба нічого повторювати, просто рухайся під музику, рухайся як тобі хочеться, як тобі підказує тіло. Все вийде!

Невпевнено підводиться, але по очам бачу, що готова спробувати. Так ми танцюємо кілька хвилин, а потім вона знову намагається повторювати мої рухи, запинається і , хитаючи головою, сідає на підлогу.

– Не виходить, не можу як ти, - розчервонілася, кілька кудряшок вибилися з тугого хвостика, така мила як дитина.

– Не роби як я, відчуй музику, роби, як сама захочеш.

– Знаєш, ти перший хто заговорив про те, чого хочу я. Я звикла просто робити те, що потрібно. Те, як правильно, - розчаровано зітхає, - Мабуть я не створена для танцю.

– Та ну, хто ж робить такі висновки після першого ж заняття?

– А що ми вже закінчили?

– Ну вже пройшло 45 хвилин, стандартне тренування.

– Хм… шкода.

– Ну, в мене є ще час, можемо трохи позайматись разом… Просто в тебе завтра все тіло болітиме від кріпатури.

– Зате не гаятиму час даремно… - щось буркоче собі під ніс.

– Може вже завтра?

– А покажи мені ще раз простеньку зв’язку? Я її розберу та вивчу.

Господи, який серйозний підхід. Вона так з усім цікаво розбирається?

– Ходімо краще я тебе кавою чи чаєм пригощу, Сімо. Погода сьогодні гарна.

Боюсь, що вона відмовить, але дівчина дивиться на мене якось недовірливо, зважуючи якісь свої думки, і тихо киває на знак згоди.

Все так дивно. Де стрибки від радощів, що йде на побачення зі мною? Де ці закохані погляди на мене, поки я перевдягаюсь? Ох, Серафимо, ти занадто зайнята якимись своїми внутрішніми переживаннями. Хочу танцювати, не хочу танцювати, вмію, не вмію… Хіба цих дівчат зрозумієш?

І чому я так бішуся від того, що не справляю на неї особливого враження. Моя поведінка та намагання здаватись кращим, ніж я є насправді, вже набридла навіть мені самому.

Це якийсь сюр! Раніше мені не треба було докладати зусиль, щоб дівчата вішались мені на шию, і це здавалось надто простим та нецікавим. Але з Сімою я відчайдушно бажаю, щоб вона шукала моєї уваги. Замість цього ми просто мовчки йдемо поруч до найближчої кав’ярні. Ніяковість просто зашкалює.

– Яку каву будеш?

– Бери як собі, дякую.

Навіть тут не виходить почути від неї хоч якусь забаганку. Вона взагалі має якісь власні бажання???

Не питаю, куди б вона хотіла пройтися, бо вже знаю відповідь. Повільно крокую до парку, Серафима слухняно йде поруч.

– Ти якась мовчазна. Може поспішаєш додому?

– Ні-ні, мені подобається гуляти з тобою. Люблю парк.

– Я тут рідко буваю, мабуть вперше за кілька років.

– Правда? Так тут же поряд студія!

– В тому то й справа, що якось не було приводу для прогулянки. Бачиш як пощастило, що познайомився з тобою, - підморгую та Сіма знову пропускає мої спроби пофліртувати повз себе. Непробивна!

– Угу. Ти дуже талановитий, я вчора бачила кілька відео з твоїми виступами, коли заходила на сторінку танцювальної студії.

Ага, значить шукала про мене щось. Сподобався чи просто з цікавості до особистості тренера? Ледве стримуюсь, щоб не спитати прямо.

– Ем, дякую. Так, було багато чого, але ми тільки організували студію, тож все найцікавіше попереду.

– Так вона твоя? – дивиться виряченими очима, справді здивована.

– Ну моя та декількох моїх друзів, ми працюватимемо разом. Познайомишся, вони дуже круті. Сімо, а ти щось про себе розкажеш?

– Та нема чого розповідати. Мені 22 роки, я навчалась на юриста, а зараз вирішила, що хочу танцювати, - на цьому моменті дівчина розсміялась.

– Ого, юристка, оце мені серйозна учениця попалася. Це багато що пояснює в твоєму підході до навчання. А зараз не навчаєшся, якісь проблеми чи з оцінками біда?

– Щось типу того, поки що навчання на паузі, мені треба трохи сповільнитись, - якось дивно промовила.

– А знаєш, що паузи та сповільнення мають дуже важливе значення в танцях? Мало не вирішальне. І в житті так. Іноді треба зупинитись, щоб дати собі час відновити сили, запевнитись у вірному напрямку та з новими силами продовжити рух. Сповільнення завжди гарно виглядає в камері, привертає увагу…

– Сповільнення – це те, що мені зараз потрібно, бо я втратила багато часу. А тепер в мне його ще менше, - знову цей сумний погляд.

– Хей, ну в твоєму віці рано так казати. Все життя попереду. Але навіть, якби я завтра помер, ні про що б не жалкував, бо кожен день свого життя робив усе, що хотів. Так, - спостерігаю за тим як вона повільно розвертається до мене обличчям та уважно слухає, - Думаю, жити треба яскраво, на повну. Тут і зараз. Кожен день, не чекаючи чогось там в майбутньому.

– Навчи мене, бо я так не вмію, - і дивиться просто в очі. Вітер грає з її хвилястим волоссям, яке вона розпустила після тренування. Мимоволі милуюсь та занадто довго витріщаюсь на дівчину.

– Та тут нема чому вчити, просто дозволь собі робити те, що хочеться. Чого ти хочеш зараз?

– Поцілувати тебе, - невже вона справді це сказала???

– Тоді цілуй, - вимовляю пошепки і весь мій світ сповільнюється в той момент, коли вона торкається моїх губ своїми.

За секунду після ми просто стоїмо та дивимось одне одному в очі. Секунда, дві, три…