Розділ 1. Хто шукає, той завжди знайде

Артур

– Батьку, привіт!

– Привіт, сину! Що нарешті вирішив одуматись та повернутись на нормальну роботу? Зараз якраз є кілька машин, де хлопцям на СТО не завадять помічники. Повертайся, хоч зараз.

– Хм, власне ні. Тато, я ж казав, що студія танцю – це не жарт, я справді відкриваю навчальну програму для дітей та дорослих. Є тільки питання в тому, що арендар просить забагато, а мені ще треба доробити ремонт у залі. Коротше, ти можеш позичити мені трохи грошей? Я за кілька місяців поверну!

– Зрозуміло. Все ніяк не награєшся, стрибунець ти наш. Дав Бог сина, та не дав тому мізків. Он у Степанича син як син – Сергій. Вже кілька років батькові на станції допомагає, а ти все десь літаєш у мріях…

– То не даси?

– Це буде вже в останнє. Більше ні копійки не дам, ти нас з матір’ю скоро по миру пустиш. Хто ж сімейну справу вестиме, як я зовсім старим стану, га?

– Батьку, тобі 52, ти ще молодий, та й дядько Гнат тобі завжди допомагає. Не нагнітай!

Кладу слухавку і видихаю. Хто ж знав, що відкрити свою школу танців буде не так то й просто. Ми з Ілонкою, моя подруга ще з універу, вирішили відкрити свою студію танцю – DAREtoDANCE. Ідея крутецька, бо вона сама прекрасно танцює, знає кілька сучасних напрямків, я обожнюю hip-hop, а її чоловік викладає break dance вже кілька років в іншій школі.

Все розплановано, знайшли ще кількох дівчат, які б проводили зайняття з пілону та розтяжки. Коротше, в нас буде просто шикарний набір пропозицій на будь-який смак. Кожен тренер, включаючи мене, шаленіє від танцю. Справжні професіонали!

Та виявляється справа не лише в крутості ідеї, бо будь-який бізнес неможливий без бізнес-плану, грошей та, в нашому випадку, ідеального приміщення.  І от нарешті ми знайшли крутецький зал з величезними вікнами неподалік від парку, за кількасот метрів від центру і навіть по нормальній ціні. Але власники хочуть довготривалий договір, і треба робити невеличкий ремонт, а в нас просто не вистачить грошей на все необхідне.

Ілона з Генкою вже взяли кілька кредитів, а мені у кредиті відмовили, тож доводиться знову звертатись до батька, який спить і бачить, як забрати мене на своє СТО крутити машини. Вони зі скрипом сприйняли мої зайнятті танцями в підлітковому віці, бо справжні мужики не танцюють, от якби бокс чи футбол якийсь. Потім відмовляли мене від навчання на факультеті фізичного виховання, потім було ще багато потім, але я завжди робив те, що вважав за потрібне.

Зрештою, хіба це не моє життя?

Батьки сварились і сваряться, але вони ж мене люблять. Тож я вже навіть звик до цього фонового бурчання, і мабуть сильно здивуюсь, якщо вони б перестали сваритись без кінця.

Зараз головне, що батько допоможе мені вирішити фінансове питання. Швиденько забігаю до нашої майбутньої студії. Відкриття ми запланували за тиждень, а роботи тут ще просто вагон. Вже навіть вивіска з розкладом вивішена, може з цим ми й поспішили…

Добре, що одна стіна майже повністю виконана з високих вікон від стелі до підлоги, а це означає, що самі заняття будуть чудовою рекламою для усіх, хто проходитиме повз. Плюс фарбувати менше. Ще одна стіна – дзеркальна, останні дві ми вже почали зафарбовувати графіті. Вдягаю захисне спорядження та починаю малювати.

Не думав, що займаючись танцями доведеться і будівельником, і маляром попрацювати. Все заради власної справи! А батьки кажуть, що я лінивий та безвідповідальний. То треба їх привести сюди, вони ж навідріз відмовляються. Ну що ти зробиш!

***

За годину із гордістю споглядаю усе, що я нафарбував.

Непогано, он у Ілони з Геничом краще вийшло, але не всім же бути такими талановитими. Вирішую, що це доволі пристойно. Треба ще трохи поприбирати, завтра привезти сюди спорядження, стійку для взуття, усілякі дрібниці. Майже готово. Боже, невже ми запустимо цю пташечку в політ? Ця справа для мене дуже важлива, вже кілька місяців тільки й робимо, що все плануємо, рахуємо, сплачуємо та малюємо.

Завершую усі потрібні справи і вже збираюсь виходити на двір, коли мій погляд зупиняється на дівчині, яка щойно вийшла з будівлі навпроти. Здається це лікарня, якщо не помиляюсь?

Вона виглядає якоюсь розгубленою чи що. Вітер розвиває симпатичні каштанові кудряшки, що спускаються трохи нижче тендітних дівочих плечей. А не бачу кольору її очей, але чомусь розумію – вона плаче. На дворі починає накрапати дощ, бо я помічаю все більше мокрих цяток на поверхні скла та чую характерний шум.

Не можу відвести очей від дівчини. Здається зараз всередині неї щось відбувається. Вона просто стоїть і дивиться кудись повз усе навколо, продовжує плакати, а я перестаю навіть дихати, розглядаючи її мов злодій – тихо, мовчки та без дозволу.

За кілька хвилин вона долонями витирає очі, робить глибокий вдих і прямує просто до мене. Знову розгублена, розглядає вивіску над дверима та відкриває двері до зали, а я так і стою з виряченими очима та збитим подихом, забувши як дихати.

– Привіт! – посміхається мені та протягує долоню, щоб привітатися. Це дивно, бо так вітаються хіба що мужики в баті на роботі, але я не втрачаю можливості торкнутись незнайомки.

– Привіт! – торкаюсь її долоні та ніяковію. Ого, якось тут у нас дуже жарко, чи то мене жаром обдають її глибокі блакитні очі. Ніколи не бачив такого гарного кольору – наче блакить небесна перетікає у сіру сталь. Оце так порівняння, сам в своїй же голові несу справжні нісенітниці.

– Я хочу танцювати, - посміхається і починає роздивлятись усе навколо, - О, так тут у вас ще не відкрито?

– А, скоро відкриття. Я – Артур, до речі, тренер з танцю hip-hop. Зал в принципі працюватиме вже завтра після обіду, але групові зайняття почнуться за тиждень. Ми саме ведемо набір.

– Круто, то я можу прийти завтра?

– Ага, - Господи, що я верзу, - Якщо хочеш вчити hip-hop, - посміхаюсь як бовдур. – Інші тренери почнуть роботу лише за тиждень. Пробне заняття безкоштовно!