Провина. Удари 7-9

Провина. Удар 7

На щастя, я нікого не зустріла дорогою до своєї кімнати. Та й вона була, наскільки мені запам'яталося, недалеко.

Я спустилася на другий поверх і завернула за ріг - двері моєї кімнати були першими праворуч. Вбігла досередини і, нарешті, спокійно видихнула. Кинулася до своєї валізи й почала шукати новий одяг. У цій кімнаті зранку я лишила речі і одразу ж поспішила до королівського мага Дель Картана, тому й добре все не роздивилася.

Кімната, звичайно, порівняно з тією, яку ми знімали у меблевих кімнатах з Оською, була чудова. Велика, світла. Вікна виходили на далекі гори, де стирчав одиноким височенним списом Пік Сірих Псів. Гори нині були покриті синюватим туманом, але без хмар.

Королівський замок стояв трохи на узвишші, тому можна було гарно роздивитися й місто, що лежало, як на долоні. Кілька башт-колон із широкими платформами височіли над усіма іншими будинками. Здавалося, хтось зробив дивні столи на одній вузькій ніжці з невеликими стільницями і повстромляв їх хаотично по вулицях столиці. Це були драконячі платформи, з яких ті злітали в небо. Я навіть помітила двох драконів у височині. Але сонце сліпило очі та й були вони так високо, що, можливо, переплутала їх із птахами. 

Зітхнувши, я пішла до ванної кімнати, яка хоч і була набагато меншою за принцову, але все одно гарною. І лише для мене однієї! 

Поніжившись у гарячій воді і злорадно згадуючи льодяну воду, в яку заштовхала Його Високість, я закінчила своє купання. Одяглася в скромні сірі штани та білу приталену строгу блузку і постала перед дзеркалом, заскочена проблемою. Треба було вирішити, що робити з обличчям. Якщо рани на грудях я помазала загоювальною маззю і позаклеювала пластирами, то поріз на обличчі був надто довгий і глибокий, щоб смугами чіпляти на нього пластирі. Буде негарно. А я хотіла все-таки зберегти хоча б видимість пристойної зовнішності. Адже хто поважатиме і довірятиме людині, яка має опухле й порізане пів обличчя? Треба було викликати допомогу у вигляді Оськи. 

Уявляю, як вона хотіла зараз почути про мій перший робочий день у королівському палаці! Але, на жаль, її неможливо було сюди запросити. Вхід до палацу строго за перепустками.

Тоді я активувала свою останню магічну нитку. Все, більше зв'язку з Оською не матиму! І ця нитка мала лише дві хвилини на розмову, тому я чітко сформулювала своє прохання.

Нитка скрутилася в клубок, який почав стрімко рости в розмірах. А потім в ньому з'явилося стурбоване обличчя подруги. 

- Ну, кажи, кажи, як все пройшло! Бачу, маєш дві хвилини! - вона, напевно, як і я зі свого боку спостерігала, як зі магічного клубка поступово зникають витки.

-  Все чудово! - життєрадісно проговорила я, передбачливо розпустивши своє волосся і прикриваючи частину обличчя, де був поріз, густим пасмом. Не слід Осьці цього бачити. А то я хвилюватимусь за життя мешканців королівського палацу, а особливо принца Етерона. Вона така. Ще завзятіша, ніж я. У всьому.

- До кінця тижня я маю випробувальний період. І мені заборонено в цей час покидати палац. Але мені терміново, просто сьогодні потрібна П'явка! Осько, прошу, передай, будь ласка! Ти казала, в тебе є знайомі серед покоївок. Це дуже важливо! І зв'язуйся зі мною тепер сама, у мене більше немає ниток зв'язку. Або вже побачимося в суботу ввечері! У неділю обіцяли вихідний день.

- Все зроблю! - кивнула подруга. От за що я люблю Оську, то це за те, що не ставить зайвих запитань. Одразу ж виконує прохання. Адже якщо я попросила, то це справді важливо, чи не правда?

- Два слова хоч скажи, - проговорила швидко тим часом подруга. - Як твій одуд?

Це ми з Оською умовилися так називати принца. Вона придумала. Бо якщо хтось із магів у палаці зможе підслухати нашу розмову, то таку шифровку точно не розгадає. Ну, про пташок говорили дівчата. Люблять, напевно, пернатих. 

- Він може літати, але не бажає, - відповіла я. - Увесь обскубаний, пір'я випадає, і таке враження, що живе і спить у болоті.

У Оськи округлилися очі. Напевно, вона уявляла цю картину.

Але лишилося ще кілька секунд і я перестала розповідати про принца-одуда і ще раз нагадала:

- Не забудь про Карука! Бажано, передати зараз же!

Як тільки прокричала я це у затухаючу кулю зв'язку - нитка зникла повністю - зв'язок зник і Оська пропала. Ну, тепер чекатиму п’явку.

Я сіла біля вікна, почала милуватися горами і прораховувати варіанти, яким чином завтра діятиме принц. Адже я повинна була бути готова до всього. Він міг не пустити мене у свої апартаменти взагалі. Хоча це якраз малоймовірно: він точно захоче помститися, зірвати свою сьогоднішню лють на мені. Я раділа, що вивела чоловіка з того неприємного стану, в якому він знаходився. Адже бачила, що якщо він живе нині у такому свинарнику, то це значило - йому до всього байдуже. А це погано. Слід було викликати хоч якісь емоції. Крім того, зрозуміти, яка причина цього стану. Ясно, що основна і гігантська причина - це горе. Велике горе. Втрата істинної пари. Це неначе тобі відрізали руку чи ногу, а то й обидві, і ти намагаєшся навчитися жити без них. Це страшно. Боляче, гірко. Але з горя люди (і дракони як істоти розумні) виходять порівняно швидко. Це життя. Ти мусиш жити далі, в якому б горі ти не перебував.

У принца ж Етерона я не бачила бажання жити. Він хотів померти. Але не міг. Чому?