Провина. Удари 1-3

Існує десять основних емоцій: страх, гнів, сором, презирство, огида, провина, страждання, інтерес, здивування та радість - емоції, які не можна звести до більш базових емоцій, але які можна об’єднати, щоб викликати інші емоції.

(За Керроллом Ізардом)

Провина. Удар 1

Ліф сукні увесь час сповзав, і я тягнула його доверху, але виходило погано. Це декольте, котре можна було сміливо назвати не декольте, а «гігантською діркою майже до пупа», мене дратувало. Я не дуже сором’язлива, можу й відкритий одяг носити, коли мені захочеться. Але щоб аж так відкритий! Проте Оська сказала «Треба для справи!», і притягнула сукню, де все справді було занадто відкритим, а мої немаленькі принади у всіх на виду. 

Звичайно, ішла я сюди, до цього ресторанчика, в плащі, бо ходити вулицями міста в такому сороміцькому одязі не ризикнула б. Але зараз подруга здерла з мене плащ і прикрикнула: 

- Іди! Нічого тягнути! Веди себе природно! І пам’ятай! Життя твого Тадека в твоїх руках! Тобто, буквально кажучи, в твоїх... е-е-е...  в твоєму декольте... 

Вона виразно й демонстративно оглянула ще раз мою сукню. Задоволено кивнула і розвернулася до ресторану. Відхилила гілку куща, що заважала нашому обзору, й змовницьки зашепотіла:

- Он він, - смикнула мене за рукав Оська, привертаючи увагу, бо я все поправляла й підтягувала той дурний ліф. – Все, як і обговорювали. Сядеш за найближчим столиком, зробиш вигляд, що нудьгуєш, ненароком скинеш виделку чи ще що-небудь зі столу, нахилишся, щоб твої... гм... принади добре було видно... Та що я тебе вчу! – вона глипнула на мене своїми зеленими здоровенними очима і підморгнула. – Не бійся, все буде добре! Пам’ятай, у твоїх руках – доля твого нареченого! 

- Та добре, добре, - висмикнула я рукав з її чіпких пальців. -  Тільки навіщо був увесь цей маскарад? Можна було просто піти до королівської канцелярії й офіційно подати документи. Я найкраща на курсі! Мене точно б взяли!  

- Ти що, дурепа? – щиро здивувалась Оська, дивлячись на мене справді, як на несповна розуму, - на цю роботу претендує більше сотні кандидаток! Теж усі мають чудові рекомендації і дипломи з відзнаками! Там своїх пропихують! Хто гроші має, думаю, вже давно пропонує Дель Картану хабарі в особливо крупних розмірах! Він тільки й думає, який обрати, щоб не прогадати! 

- То навіщо тоді це все? – смикнула я плечем. – Навіть якщо в мене вийде і я зацікавлю його - все одно не дасть згоди. Гроші завжди переважають в таких справах.  

- Іритко, ти точно недалека кумма! – подруга знову глянула на відкриту терасу затишного ресторанчика, де за одним зі столиків усівся об’єкт нашого сьогоднішнього полювання: головний королівський маг сер Дель Картан. 

- Принц на порозі зриву! Ось-ось трон драконів втратить спадкоємця! Батько Його Високості досі не повернувся з Острівних Земель. І невідомо, чи повернеться! Якщо принца не зможуть витягнути, тоді все, королівство перейде до Сірих Псів. Вони вже сплять і бачать свого короля на нашому престолі! Тому Дель Картан вибиратиме, звичайно ж, найгіршу! Адже всі знають, що він із Сірих Псів. 

- Я не найгірша! Я найкраща! – затято повторила я. 

- Забудь! Дель Картан повинен зрозуміти, що ти дурепа-дурепою! А те, що маєш гарні оцінки в документах про закінчення Академії, - то дурня! Може, ти їх купила або переспала з ким треба! Ду-ре-па! Запам'ятала? - Оська пронизала мене гострим поглядом. - Тоді він саме тебе візьме на роботу! Йому не потрібен дракон на престолі. А нам з тобою потрібен! І ти, отримавши посаду, зорієнтуєшся, що там і як! Ти повинна... 

- Перестань! – обірвала я Оську. – Спочатку треба отримати роботу, а потім вже говоритимемо про це. Сподіваюсь, ми правильно діємо, бо наш план такий абсурдний, що може спрацювати. І так, - кивнула я приречено. – Я пам’ятаю. Лише дракон-король  зможе звільнити Тадея...

Я зітхнула, ще раз підтягнула ліф, гордо задерла голову, зробила загадкову фізіономію і пішла до столика на відкритій терасі. Що ж, я мушу це зробити, інакше мій наречений Тадей і справді втрапить у велику халепу. Вже втрапив. Я врятую його, чого б мені це не коштувало.

Головний королівський маг Дель Картан якраз щось жував, мабуть, шмат м'яса. Поклав до рота, набрав у ложку супу, а тут я продефілювала повз його столик. Він мало не вдавився! Почав так пирхати й кашляти за моєю спиною, що я вже хотіла повернути назад і постукати його по спині, щоб не вдавився й справді часом! А то у нас на нього вся надія, а він, не дай Свята Омма, впаде бездиханним, убитий наповал моєю неземною красою. Гм. Красою мого декольте.

Я всілася за столик навпроти Дель Картана, зробила вигляд, що зовсім на нього не звертаю увагу, схопила меню і втупилася в перелік страв. Почула раптом кашляння і з боку недалеких кущів. Оська кахикала з натяком. І я випростала спину, відклала меню і розвернулася так, неначе шукаю поглядом офіціанта. Декольте, очевидно, вбивало наповал. Маг за своїм столом завмер, як статуя. Боковим зором я бачила, як з його не донесеної до рота ложки повільно стікає суп назад у тарілку.

І тут я зробила останній штрих у своїй комедії: ненароком скинула на підлогу серветку, котра якраз доречно лежала на столі, і нахилилася її підняти...

Дель Картан був косооким. І ще й маленького зросту. Я дівчина досить висока, а сьогодні ще й черевички на каблуках Оська змусила взути. Тож коли маг встав, щоб підбігти до мого столика, то я побачила, що він досить низький зростом. Ще й має невеличке черевце, яке маскує камзолом, на два розміри більшим.