Розділ 4. Лідія. Вирок.

Як не дивно, після зізнання, мені одразу ж стало легше. Сьогодні я навіть змогла спокійно спати, на відміну від попередніх тижнів. Як тільки вони відкрили карти, мене і Макса розділили, щоб ми не могли зв’язатися. Макса обмежили домашньою замкненою мережею, а з мене взяли підписку про невиїзд. Але тепер цього їм, авжеж, виявилось замало... Але не зважаючи на те, що моя ситуація так погіршилась, я відчуваю себе дуже добре.

Макс, напевно, образився... Але я дійсно не могла вчинити з ним так. Знав би він, наскільки важливий мені.

До зустрічі з ним я не знала, що таке справжня дружба чи турбота...

Через проблеми з родинним бізнесом, через смерть батька, через проблеми зі здоров’єм матері я завжди була тою, хто мав турбуватися про все і за всіх, але Макс... Поступово, за ці роки, він показав мені все те, у що я вже навіть не вірила.

Не дарма в Америці авторомним віртуальним помічникам його покоління навіть паспорти видають. Вони — не просто код. Вони — особистості, і часто більш людяні, чисті і щирі, ніж реальні люди. Парадокс, але істина.

Зараз, перед завантаженням у віар-залу суду, я вже не боюся так, як вчора. Тепер все буде добре, я вірю в це...

***

Час після того, як я в деталях розказала все, що знаю, йшов дуже довго. Мені не давали говорити з Максом, тож ми весь час просто дивилися одне на одного.

Я розуміла, що що б там не сказав суддя, Макса тепер точно не мають стерти, а це — найголовніше. А якщо мої активи заморозять це не так страшно...

***

—...Визнати Лідію винною у фабрикуванні документів, але прийняти до уваги пом’якшувальні обставини у вигляді тиску з боку її чоловіка. Лідія матиме сплатити штраф, просидіти під домашнім арештом три місяці, а потім ще шість місяців відпрацюати на громадських роботах, також її рахунки будуть заморожені допоки не закінчиться суд над Марком, — закінчив читати мій вирок суддя. — Тепер щодо віртуального помічника Макса. Суд визнає його винним у дачі неправдивих свідчень. Він проведе три місяці в «білій кімнаті», після чого буде випущений за умови віпрацювання ще шести місяців на громадських роботах. Суд над Марком продовжиться наступного тижня....

Сказати, що я була щаслива — не сказати нічого. Макса не стерли, не зважаючи на те, що частіше за все саме цим і закінчувались подібні справи в нашій країні. Та й строк нам дали невеликий.

Як тільки суддя закінчив свою промову, мене витягнули з віару. Останнє, що я побачила — усмішку Макса. Все ж, я знала, що він був щасливий від того, що його не зітруть... Ніхто в здоровому глузді не хоче помирати.

Я зовсім не шкодувала про те, що сказала правду, та й вирок мені здався доволі м’яким. Гроші нічого не значать... Нехай їх арештовують, це все зовсім неважливо.

Головне знати, що він цілий, і що вже за пару місяців ми зможемо побачитись і, нарешті, поговорити...