Розділ 3. Макс. Це неправда...

Я хоча б побачив її... Вже добре.

Мене залишили у «зоні очікування» — білому просторі без стін, стелі та підлоги. Було незвично.

Лідія вела себе дуже добре... Я боявся, що вона може щось викинути, але вона — розумна дівчинка, і не стала. Це не могло мене не тішити. Вона буде в безпеці, все налагодиться. Вона ж обіцяла мені, тому все буде добре.

Завтра я дам їм ще декілька відео, де той Марк погрожує їй. Перед моїм відключенням я потурбуюсь про те, щоб він теж отримав по заслугах. Я отримав дозвіл на фіксування всіх дій хазяйки ще коли вона стала повнолітньою. Мало хто з людей дозволяє помічниками таке, але Лідія... Вона завжди довіряла мені.

Завтра я кину їм цей козир. Вони не зможуть залишити цього покидька в спокої. Вони зрозуміють, що Лідія — жертва. Тоді все піде за моїм планом. Вона не буде покарана, її виправдають. Мене, скоріш за все, за ці зйомки та ігри з підписами, зітруть. Але це невелика плата.

Треба тобі відпочити, а завтра... Завтра ми знов побачимось. Можливо, востаннє. Сподіваюсь, ти не будеш плакати.

***

Краєм ока я дивився на віар-копію моєї хазяйки і не міг стримати усмішки. Побачив. Я все ж побачив її знов.

Зараз ми з нею сиділи на лаві підсудних. Поруч. Сьогодні мене зітруть, але зараз, зараз я відчував себе буквально найщасливішою людиною на світі. Стоп... Зупинись, Максе, ти не людина, не думай про себе як про людину.

Я знав, що нам краще не говорити, бо ж все, що буде сказано зараз, може бути використано проти Лідії.

Я навіть не можу обійняти її тут, у віртуальній реальності, бо знову ж таки, суддя та присяжні можуть подумати щось зайве.

Цікаво, мої емоції зараз... Хоч я і намагаюсь не виглядати надто щасливим, але в мене напевно все на обличчі написано.

— Отже, ми викликаємо першу підсудну і паралельно свідка, Лідію. Будь ласка, пройдіть до мене.

Лідія встала з лави, а потім буквально на мить затримала погляд на мені. Цей погляд був теплим і добрим, як завжди, і я мимоволі усміхнувся.

Коли вона пройшла до місця для свідків і пообіцяла «казати правду, тільки правду, і нічого крім правди», до неї підійшов прокурор і почав задавати питання. Спочатку це були загальні питання, які мало стосувалися справи, але потім...

— Пані Лідіє, вчора ваш особистий помічник під присягою сказав, що підписати ці документи було його власним рішенням. Але якщо це правда, то я не розумію одного нюансу... — прокурор подивився прямо Лідії в очі. — Чому ви одразу не сказали, що винний — він?

Я починав переживати... Вона була на моєму «зізнанні», тому як розумна дівчинка, мала очікувати на таке питання. Ми з Лідією не могли поговорити щодо узгодження наших свідчень, але я знав, що вона впорається, бо чула всю мою «сповідь».

На ті пару секунд, в які Лідія мовчала, я затамував подих. Знаю, я програма, я не можу «затамувати подих», більш того, це неможливо навіть для реальних людей, допоки вони всередині віара... Але я відчував саме це. Я дуже переживав за Лідію, сам не знаю чому.

Секурди тягнулися дуже довго, аж раптом Лідія почала говорити.

— Тому що він — невинний, — сказала вона.

А я шоковано дивився на неї...

— Макс завжди був моєю опорою, — вона подивилася на мене і усміхнулася. — У мене не було нікого дорожчого і ближчого за нього. Ані моя хвора мати, ані мій чоловік, який насправді й змусив мене підписувати ці договори, шантажуючи тим, що моя мати більше не отримає гідного лікування, ніколи не були мені так близькі, як Макс.... — в залі знов піднявся галас, я хотів глянути на обличчя цього покидька, але вирішив цього не робити. — Нагадаю вам, що рівень інтелекту, самоорганізації та автономності віртуальних помічників рівня Макса не нижчий, аніж у звичайних людей. В багатьох країнах вони мають не тільки технічний паспорт, але й паспорт громадянина.

— Ви хочете сказати, що це ваш чоловік, Марк, змусив вас? І що ви все ж таки самі підписували документи?

— Так, — погодилась Лідія.

— Та як ти смієш? — вигукнув Марк, її чоловік, підриваючись зі стільця.

— Це неправда, — я аж вскочив з місця одночасно з Марком. — Вона нічго не підписувала, у мене є відео, ви самі бачили! — я сказав це трохи емоційніше, ніж було потрібно.

— Я даю згоду на опрацювання зйомок Макса до і після тієї розмови. Так як він є моїм помічником і на тих відео є я сама, я маю на це право, правильно? — запитала вона в судді, коли люди знов почали перешіптуватися.

— Тиша в залі! — вигукнув суддя.

Це було погано... Хоч я і видалив записи зі своєї хмари, вони все ще залишалися у хмарі кібернагляду. Такі дані зберігалися п’ять років і лиш потім видалялися за ненадібністю.

— Пропоную перевірити нові свідчення і, як тільки перевірка закінчиться, затвердити відповідне покарання для кожного з підсудних. На перевірку піде до трьох діб, ми повідомимо усіх присутніх. До суду підсудні продовжать знаходитись під вартою. Прошу проголосувати!...

Присяжні одразу ж проголосували «за».

Після цього галас нарешті припинився... Люди почали зникати з віару, і Лідію теж примусово витягнули. А потім і в мене перед очима залишилася лише та сама біла кімната зони очікування...