Розділ 2. Лідія. Пробач.

— Тобто, ви хочете сказати, що саме ви, а не ваша хазяйка, приймали всі важливі менеджерські рішення? — все ж вирішив уточнити суддя. — Але у віртуальних помічників нема права підпису чи чогось подібного...

Я дивилася на Макса і ледь-ледь стримувалася. Це все неправильно. Я маю зізнатися прямо зараз, це небезпечно для нього... Його ж зітруть, навіщо він це робить?...

Мені реально хотілось розревітися. Але я обіцяла. Обіцяла йому, що на суді піду за його версією. Він сказав що інакше це буде значити, що я не довіряю йому.

Але Макс — єдиний в цьому світі, кому я довіряю.... Що ж він придумає? Як викрутиться з ситуації? Він завжди був таким спокійним і розумним... Максе, будь ласка, не перетинай межу. Не бери все на себе. Я дуже боюсь за тебе...

— Всі ми знаємо, що скільки б не говорили про право підпису, насправді більшість людей довіряє такі речі саме помічникам, — Макс усміхнувся і подивився на присяжних. — Коли ви чекаєте на доставку, але вона приходить в незручний момент, коли треба прочитати якийсь дурний звід правил, і ви замість того, щоб сумлінно читати, кидаєте все на помічника і, в кращому випадку, просите його переказати зміст, а в гіршому просто питаєте, чи все там нормально... Таких історій незліченна кількість.

Я теж подивилася на лаву присяжних і побачила те, на що, схоже, і розраховував Макс. Вони замислилися. На обличчях більшості з них було розуміння. Люди дійсно стали покладатися на програми більше, ніж це планувалося творцями тих самих програм, Макс просто взяв цей факт і поставив його в якості аргументу мого захисту.

Потім я відчула, що він подивився на мене.

Я, авжеж, теж перевела погляд на нього.

Я намагалася тримати обличчя абсолютно спокійним, але мої долоні... Я все ж не могла не стиснути їх в кулаки під столом, за яким сиділа. Напевно, в реалі я б вже пробила своїми нігтями тонку шкіру на руках.

Макс ніби читав мої думки, бо поглянув на мене з легким сумом, а потім раптом усміхнувся. Усміхнувся так, як він усміхався, коли я робила якусь дурницю.

Усміхався так, ніби це востаннє....

Ніби говорив мені:

«Дурненька.

Навіть якщо в кінці мене зітруть, мені не буде боляче чи щось таке. Я просто зникну, перестану існувати ось і все. Смерть програми не має в собі нічого незвичного.»

Я все ще не розуміла, звідки в ньому стільки сили... Звідки Макс бере її? Розплачуватися за мої помилки, за мою віру в того покидька, в те, що він допоможе мамі... Макс не повинен робити це... А я не повинна дозволяти йому йти цим шляхом.

Я не можу дозволити їм вбити його... Але якщо я піду проти, то Макс, скоріш за все, розізлиться на мене.

Він завжди був на моєму боці. Скільки б дурниць я не зробила, скільки б разів не помилялася, Макс ніколи не зраджував мене, ніколи не звинувачував. Все, що він хотів, — це допомогти мені. Щиро і без бажання будь-якої плати натомість.

Хтось скаже, що це все тому, що Макс був запрограмований допомагати мені. Але помічники так само запрограмовані на те, що нема нічого вищого за справедливість і право.

Однак схоже, що почуття справедливості Макса не співпадало з законом і правом. А я... Я навіть не можу нічого сказати.

Тепер, навіть якщо я зізнаюсь, вийде, що він вирішив обманути присяжних та суддю... Це в будь-якому випадку не зійде йому з рук.

Він спеціально поставив нас в такі умови, щоб мені було мало сенсу рятувати його. Він зробив так, щоб його ситуація була безнадійною.

Тому зараз він напевно сподівається на те, що я не стану гробити і свою долю теж, але... Максе, я не хочу так...

— Тоді, чи не могли б ви детальніше розказати про те, як вийшло так, що ви зі своїм правом підпису, яке вам, як я зрозумів, усно надала ваша хазяйка Лідія, підписали ті документи, через які ми тут і зібралися, — нарешті сказав суддя, коли голоси присяжних та глядачів трохи стихли.

— Так, — Макс кивнув.

Він продовжував розповідати, як підмовив мене на те, щоб він міг підписувати документи за мене, а я ледь-ледь тримала обличчя. Не зважаючи на те, що зараз ми були у VR, технології онлайн ретрансляції точно передавали абсолютно всі емоції на обличчі підсудних та свідків, тому я не мала права на помилку.

Він обманював суддю так впевнено... А я тим часом саме згадала той момент. Він... Він так довго відмовляв мене, а потім підписав все за мене.

І ось він вивів на екран той самий день. Але почав зовсім не з того моменту... Вирішив опустити нашу перепалку і не показувати...

Перед тим, як дивитися на екран, я згадала, що саме трапилось в той день, перед тим самим моментом підпису Максом тих клятих папірців...

#день_підпису

— Лідіє, будь ласка, подумай ще раз, — Макс дивився на мене з дзеркала.

Зараз він стояв навпроти мене в повний зріст. Все ще молодий, зараз він навіть здавалось виглядав молодше за мене, зовні йому можна було дати максимум років двадцять.

Я створювала його за образом хлопця, в якого закохалася ще в дитинстві, Марка. Він жив в будинку навпроти, але наші батьки були конкурентами в бізнесі, тож ми не могли дружити. Ми навіть і розмовляли від сили пару раз на рік. Ну може ще інколи вітались, але це відбувалося також не надто часто.