Розділ 1. Макс. Бути створеним спеціально для когось — неймовірно.

Розуміти, що ти створений спеціально для когось — неймовірно. 

І нехай все, що я відчуваю — всього лише код(так, я знаю, що це всього лише код, мене просто так запрограмували), але все одно. Моя хазяйка — найкраща людина у світі, хоча я й не завжди розумію її. Тому я не дам їм нічого зробити з нею. Я зможу... І не так вже й важливо, що потім станеться зі мною.

Я стояв посеред віртуальної зали суду і зараз знаходився на місці для свідка, по ліву руку від судді.

В той самий час переді мною була зала, наповнена аватарами слухачів суду. Ліворуч від мене були лави присяжних, де були аватари дванадцяти людей, які і мали вирішити долю моєї Хазяйки.

Суддя, який був праворуч від мене, в цій системі практично не мав жодного голосу і тільки затверджував рішення більшості присяжних.

Прямо переді мною сиділа Вона.

Лідія виглядала практично так само, як і в реальності.

Молода, їй тільки-но виповнилося двадцять сім років. Злегка хвилясте руде волосся було зібране в акуратний хвіст, а очі кольору смарагдів дивилися прямо на мене.

Ми з нею рідко зустрічалися у віртуальній реальності... Тут всі люди виглядали якось занадто ідеально. Будь-які огріхи в зовнішності згладжувалися віаром... Але це авжеж не стосувалося Лідії. У реальності Лідія була ще прекраснішою, ніж тут, я це точно знав, бо провів із нею усе її свідоме і, відповідно, повністю все своє власне життя.

— Мене звати Макс, і я віртуальний помічник Лідії, тієї дівчини, на захист якої я виступаю в цьому суді. Одразу ж хочу сказати, що моя хазяйка — людина високих моральних принципів, людина, яка завжди робила добро іншим. Робила це щиро і безкорисливо. І хоч вона, моя Лідія, і написала чистосердечне зізнання, це ще не означає, що вона дійсно має якесь відношення до цього злочину.

— Невже зараз ви хочете звинуватити свою хазяйку в дачі завідомо неправдивих свідчень?

— Так і є. Надмірна доброта і бажання віддячити вийшли їй боком. Лідія дала ці свідчення тільки задля того, щоб прикрити свого нареченого, Ніколаса Брайта.

По залі одразу ж побігли тихі розмови. Шепіт як серед гостей, так і серед присяжних — це був хороший знак.

Лідія дивилася на мене не моргаючи. Її обличчя виглядало дуже здивованим. В принципі, саме такою і мала бути її реакція. Вона не знала, що я можу піти на таке... Бо ж за те, що я зроблю, за те що скажу, мене скоріш за все відключать раз і на завжди.

Все це виглядало так реально... І тільки надто ідеально прилизані аватари видавали фальш, фарс всієї цієї ситуації.

— Тиша в залі, — суддя пару разів стукнув своїм молотком. — Якщо вам, Максе, є що сказати, ми всі авжеж уважно вислухаємо вас. Прошу, продовжуйте.

— Отже... Я знаю її з дитинства, я знаю про неї все, краще ніж будь хто, і зараз, як і було запитано, я розкажу вам усе, що я знаю щодо тих питань, на які було подано запит. Власне, я кажу про питання сторони звинувачення щодо всіх можливих протизаконних вчинків моєї хазяйки за час моєї служби в неї, а також конкретно про ті питання сторони звинувачення, які стосуються власне справи про нібито навмисне банкрутство її фірми і ухилення від сплати боргів та податків. Я розкажу вам усе так, як воно є, і думаю, що після моєї розповіді ви все точно зрозумієте...  Зараз я виведу на екран мої власні спогади, тож дивіться уважно.

#п’ять_років_тому

— Максе, як я тобі? І що там в мене за розкладом?

Злегка почервоніла Лідія стояла перед дзеркалом і критично оглядала себе. На ній був простий приталений костюм з темнобордової спідниці трохи нижче коліна та білої блузки. На ногах були лакові туфлі в тон спідниці. Ні, не в тон. На пів тона темніші...

Я ж зараз був у поверхні інтерактивного дзеркала. Я взагалі міг переміщуватися усіма електронними пристроями в цьому будинку. А на тих, в яких була функція екрану, я міг проектувати свою зовнішність.

Її Лідія дозволила створити мені самому, що було надзвичайною рідкістю, бо ж зазвичай власники хотіли, щоб помічники мали вигляд кінозірок, моделей чи ще когось... Лідія ж завжди була іншою.

Лідія продовжувала дивитись на мене і я зрозумів, що вона очікує на відповідь. Вона дійсно цікавилась моєю думкою, так було завжди. І напевно саме за це я любив її.

— Туфлі на півтона темніші за спідницю. Раджу змінити на ті, що стоять третіми в четвертому ряду взуття на лівій стороні гардеробної. В іншому ви як завжди ідеальні, — чесно відповів я на її перше питання. — А за розкладом у вас тільки зустріч з вашим нареченим. І на завтра я також нічого не записував, написав, що ви зайняті, і в розклад його не додавав, щоб ви могли відпочити після цієї зустрічі і, можливо, все обдумати.

— Ти ж знаєш, нема що там обдумувати. Я в будь-якому випадку одружуся на Ніколасі, він врятував мою матір, врятував мою родину. В якості вдячності за її життя я готова практично на все, ти ж розумієш?

— Мені не подобається підтекст останнього речення. І ні, я вас не розумію, — я продовжував дивився на неї із дзеркала.

— Просто... Давай я залишу на собі питання зв’язків, а ти візьмеш на себе менеджмент, як ми і домовлялись раніше, добре?

###