Минуло кілька років.
Світ більше не здавався ворожим — лише мовчазним, як старий кінозал,
де знову крутять знайомий фільм.
Вона жила тепер у маленькому будинку в районі,
де колись мешкала Мерилін Монро —
тихі алеї, пальми, і вічний аромат жасмину після дощу.
Будинок був старий, але чарівний.
Стіни — молочного кольору, завішані афішами старого Голлівуду,
на комоді — платівки Монро, Біллі Голідей, Діна Мартіна.
У вітальні — дзеркало з потертою позолотою,
у якому вона щоранку бачила не актрису, не героїню,
а себе — справжню, спокійну, живу.
---
Бім, уже посріблений віком, спав біля каміну.
А вона сиділа за письмовим столом і писала нову книгу —
не про біль, а про жіночність, про любов,
про те, як світло завжди повертається після тьми.
На палітурці майбутнього роману було написано:
> «Вона, що навчилась танцювати на руїнах».
Вона усміхнулась — тепер не так, як колись,
не через страх, не щоб комусь сподобатись.
А просто тому, що нарешті могла.
---
Іноді туристи проходили повз,
зупинялись, вдивлялись у її вікно і казали:
> «Кажуть, тут живе письменниця, яка колись пережила все, що ми боїмось навіть уявити.»
Вона чула це й тихо сміялась.
Бо знала — ніхто не переживає біль, щоб довести щось іншим.
Лише щоб зрозуміти: серце, навіть обпалене, все одно здатне любити.
---
Того вечора вона запалила свічку,
взяла у руки стару світлину Монро —
усміхнену, вразливу, мов дитину,
і прошепотіла:
> — «Дякую, Мерилін. Ти показала мені,
що щоб стати світлом — треба спочатку пройти крізь пекло.
І я пройшла. Тепер я вільна.»
Вітер лагідно торкнувся фіранки.
Свічка миготіла, немов кивала у відповідь.
А десь далеко, серед зірок,
Монро, здавалось, усміхалася своєю знаменитою усмішкою —
як благословення для тих, хто зцілився.
---
📖
У кінці книги вона написала коротку присвяту:
> *«Тим, хто вижив після бурі.
Тим, хто навчився говорити, навіть коли голос тремтить.
Тим, хто все ще шукає своє світло.
Ми сильні не тому, що не падали.
Ми сильні, бо встали — навіть коли ніхто не чекав, що зможемо.»*
---