? Розділ XXIII. Перша прем’єра

Осінь пахла кавою й друкарським чорнилом.
Місто повільно прокидалось — трамваї ще не дзвеніли,
а небо було кольору старої плівки,
наче саме життя готувалося до показу нового фільму.

Вона несла свій рукопис у світло-кремовій течці,
зав’язаний чорною стрічкою —
маленький символ поваги до історії,
яка колись була болем, а тепер стала мистецтвом.

Бім ішов поруч —
його чорна шерсть контрастувала з її світлим пальтом,
наче ніч супроводжувала день.

---

Кав’ярня, у якій призначили зустріч,
була тихою — старі платівки на полицях,
аромат кориці, і світло, що падало з вікон у формі хреста.
Лора — та сама редакторка — вже чекала,
з нотатником і чашкою еспресо.

> — Ти принесла? — лагідно спитала вона.
— Так, — відповіла, поклавши течку на стіл.
— Назва?
— «Монолог червоної помади».

Лора усміхнулась так, ніби почула знайому пісню.

> — Це сильно. Звучить як фільм, який ми всі хотіли б подивитись.

---

Поки Лора гортала сторінки,
вона відчувала, як у грудях усе стискається.
Кожен рядок — як шрам, який хтось зараз торкає.
Бім поклав морду їй на коліна,
і вона зрозуміла: тепер не тікає, тепер чекає.

Нарешті редакторка підняла очі:

> — Це не просто автобіографія. Це література.
І, знаєш, головне в ній не біль, а те, як ти дивишся на світ після нього.

> — Я боялась, що це занадто особисте...
— Саме тому воно справжнє. Людям потрібно чути не вигаданих святих, а тих, хто вижив.
У твоїй історії є голос. І він звучить, як кіно — світло, тіні, рух, музика.

---

Після розмови вони вийшли на вулицю.
Листя падало на тротуар, і вітер грав ним, як монтажер фрагментами сцени.

> — Ти готова, щоб це побачили інші? — спитала Лора.
— Мабуть, так... хоча страх не зник.
— Страх — це теж частина таланту. Без нього ми не справжні.

---

Вдома вона поставила течку на письмовий стіл.
Поруч — стара фотографія Мерлін Монро,
усмішка, в якій було стільки ж болю, скільки сили.

> — «Я теж змогла, правда?» — тихо сказала вона.

Свічка мигнула, ніби у відповідь.
Бім ліг поряд,
а вона вперше за довгий час не відчувала самотності.
Бо зрозуміла: її історія тепер житиме поза нею —
на сторінках, у чиїхось руках, у серцях тих, хто ще боїться почати знову.

---