✒️ Розділ XXII. Сторінки, що пахнуть зціленням

Вона почала писати вночі.
Коли світ спить, тиша не давить, а слухає.
На столі — чай з медом, червона свічка, ноутбук, що ледь шумить,
і Бім, який вклався біля її ніг,
мов охоронець, який розуміє без слів.

Перші сторінки давались важко.
Кожне речення — як подих під водою.
Вона писала і стирала, плакала,
писала знову, поки біль не перетворювався на ритм.

> “Мене навчили мовчати, коли болить.
Але тепер я хочу, щоб мій біль мав голос —
тихий, жіночий, але живий.”

Її пальці бігли клавіатурою, як по фортепіано.
Вона чула цей звук і згадувала все:
перші образи у школі, коли сміялись із її фігури,
тих, хто зрадив, тих, хто мовчав, коли їй потрібен був захист.
Вона бачила в пам’яті сцени,
наче з чорно-білого фільму,
де вона завжди — дівчинка на задньому плані,
яку ніхто не питає, що вона відчуває.

---

Але тепер — вона за камерою.
Вона диктує сценарій.
Її історія нарешті належить їй.

Бім тихо підвів голову й поклав лапу на її коліно.
Вона усміхнулась і прошепотіла:

> — «Так, я знаю. Ми більше не жертви. Ми автори.»

---

Вона почала новий розділ.
Назвала його “Коли мене ламали — я вчилась співати”.
І слова лились самі:

> Вони думали, що зроблять мене тихішою,
а натомість навчили мене чути себе.
Вони кидали каміння,
і з нього я збудувала храм своєї гідності.

З кожним абзацом щось у грудях відпускало.
Здавалося, навіть повітря стало легше.
Світло лампи відбивалося у вікні —
наче її власна душа дивилась іззовні й казала:
«Пиши. Я чекала на це роками.»

---

Вона писала до ранку.
І коли сонце піднялось,
кімната виглядала, як після довгої сповіді —
чиста, спокійна, наповнена тишею, що не ранить.

Вона зберегла файл і вперше не перечитала —
бо знала: правда не потребує редагування.

---

Тоді взяла Біма, вийшла на балкон,
запалила сигарету (першу за місяці)
і подивилась на світ, який дихав ранковим туманом.

> «Я написала не про біль.
Я написала — як з нього вийти.»

І цього разу в її голосі не було сумніву.
Лише спокій.
Той самий, якого шукають усе життя.

---