☀️ Розділ XX. День, коли вона не ховалася

Вранці вона прокинулася без тривоги.
Не від дзвінка, не від голосів у голові,
а від тиші — справжньої, густої, немов тепле молоко після бурі.

Кімната була наповнена світлом.
Промінь пробивався крізь жалюзі, ковзаючи по старих книжках, по червоних туфлях,
що стояли біля ліжка — наче чекали на свій вихід.

Бім уже сидів біля дверей, виляючи хвостом,
наче знав — сьогодні не буде страху.

Вона повільно підійшла до дзеркала.
У відображенні — не колишня втомлена дівчина,
а хтось новий:
погляд прямий, постава рівна,
волосся світиться золотим полиском,
червоні губи — мов підпис під маніфестом сили.

Вона обрала легке плаття в стилі 50-х — кремове, з темним поясом,
і класичні туфлі на підборах, які колись боялась надягти.
Сьогодні вони здавались природними,
наче чекали саме цього ранку.

---

Вийшовши на вулицю, вона відчула:
місто дивиться інакше.
Не як суддя, а як свідок.

Хтось упізнає її з інтерв’ю — зупиняє погляд, але не сміє кинути камінь.
Хтось, можливо, шепоче позаду — та в її вухах тепер лунає лише вітер.
Кожен крок на каблуках —
як удари метронома нової мелодії її життя.

---

На ринку вона купує квіти — червоні гвоздики й білі троянди.
Пекар усміхається, каже:

> — «Ви нагадуєте старі фільми. Як Мерлін Монро, але справжню.»

Вона сміється тихо, щиро:

> — «Може, просто врешті перестала грати когось.»

В кафе, де вона колись сиділа, ховаючи обличчя за книгою,
тепер вона бере каву й сідає біля вікна.
Сонце падає на її плечі, і в тіні вона виглядає як сцена —
спокійна, без потреби доводити щось.

Бім кладе голову їй на коліна,
а вона дістає блокнот і пише:

> Я більше не хочу бути сильнішою за всіх.
Я просто хочу бути собою, і це вже достатньо.

---

Повертаючись додому, вона відчуває —
світ не змінився,
але її тиша стала голоснішою, ніж будь-який шум.
І коли в небі пролітає літак,
вона подумки каже собі старій:

> «Ми дійшли.
І навіть якщо попереду знову темрява —
тепер у нас є світло, яке ми самі створили.»

---