? Розділ XVI. Гул з темряви

Після виходу її справжнього імені —
сторінка мовчала рівно добу.
А потім — почалось.

Спочатку кілька коротких коментарів під постом:
"Ну от, ще одна, яка грає у жертву."
"Навіщо тобі ця поза Мерлін? Вона ж теж не витримала."
"Краса не лікує душу, повір."

Профілі — без фото, без імен.
Сірі аватари, порожні біографії.
Але стиль — знайомий.
Той самий, що колись звучав у реальному житті,
у шепотах, у поглядах, у сміху за спиною.

---

Вона не відповідала.
Сиділа, пила чай, і в її очах не було злості.
Тільки тиха іронія.

Бо тепер вона знала:
це не голоси ворогів.
Це голоси, які застрягли у минулому,
у тому самому, з якого вона вийшла.

---

> “Ти просто хочеш уваги.”

“Так. Але не вашої — своєї.”
— подумала вона.

> “Ти не змінилась.”

“Змінилась настільки, що ви мене більше не впізнаєте.”

> “Ти забагато про себе думаєш.”

“Нарешті,” — усміхнулась.

---

Екран світився холодним світлом,
а вона згадала, як колись кожне слово могло розбити її.
Сьогодні ж — воно лиш падало в безодню,
не торкаючись серця.

Бо справжня сила — не у відповіді,
а у здатності не дати темряві викликати в тобі відлуння.

---

Вона погладила Біма,
той позіхнув і вмостився поруч.
А вона шепнула:

> — «Бачиш, Бім… вони досі там.
У своїй тіні.
А ми вже живемо при світлі.»

---

На її сторінці з’явився новий короткий пост:

> Не всі тіні хочуть зникнути.
Деякі просто бояться,
що світло не залишить їм місця.

---

Коментарі продовжували сипатися,
але серед них — один, тихий, простий:

> “Ти не повинна відповідати.
Просто знай, що твоє світло дійшло до нас.”

Вона посміхнулась.
І вперше зрозуміла,
що навіть серед гулу ненависті
її голос звучить чистіше, ніж будь-коли.

---