? Розділ XV. Вихід із тіні

Світло лампи торкалося її обличчя.
На столі — чашка охололої кави,
відкрите вікно соцмережі.
Поруч Бім — спокійний, мов вартовий.

На екрані блищало ім’я:
Lady Incognito.
І під ним — тисячі слів, сотні історій,
сліз, листів, зізнань.

Вона вдихнула глибоко.
Серце билося рівно — не від страху, від істини.
Їй більше не потрібно було ховатись.
І все, що вона колись писала — було репетицією цієї миті.

Вона натисла “редагувати профіль”.
Курсор кліпав,
немов питав: “Ти готова?”

Так.

Вона видалила старий псевдонім
і вперше за довгі роки написала своє справжнє ім’я.
Те, яке колись звучало боляче,
а тепер — як відродження.

---

Під фото — короткий підпис.

> Lady Incognito більше не існує.
Є лише я — жива, справжня, і не боюся себе.

---

Після публікації вона вийшла надвір.
Вітер грав її світлим волоссям,
місяць розливався над дахами,
а у вітринах відбивалась її постать —
жінки, яка врешті прийшла до себе.

На ній були ті самі червоні туфлі,
але тепер вони не тиснули —
ні тіло, ні душу.

Вона йшла повільно,
в кожному русі — спокій,
в кожному подиху — відчуття,
що світ більше не суддя,
а простір, у якому вона може просто бути.

---

На ранок повідомлення ринули знову:
слова підтримки, вдячності, захоплення.
Але вперше вона не відчувала потреби читати все одразу.
Тепер вона знала:
цінність — не в тому, що бачать інші,
а в тому, що вона сама себе бачить.

Вона зняла сережки, розпустила волосся,
підійшла до дзеркала й тихо прошепотіла:

> — «Вітаю, нарешті, себе.»

Бім тихо гавкнув,
наче погоджуючись, що історія,
яка почалася з болю й тиші,
тепер має інше закінчення —
світле, справжнє, людяне.

---