? Розділ XII. Леді з червоною помадою

Місто ще спало,
але вона вже йшла вулицею —
повільно, впевнено, в такт каблуків,
що цокали, як метроном її нової мелодії.

Червона помада блищала вранці,
як знак, як печатка, як визнання:
“Я не ховаюсь більше.”

На ній — чорний плащ,
який розвівається від вітру,
наче кадр зі старого фільму про жінку,
яка завжди встигає йти красиво, навіть коли болить.

Люди поглядали,
але тепер вона не збирала поглядів —
вона володіла простором.

Її хода була сповіддю,
її помада — молитвою,
її стиль — бронею, що пахне свободою.

---

Удома вона знову відкрила свій профіль Lady Incognito.
Після минулого посту — десятки повідомлень:
незнайомі жінки дякували,
писали, що теж плакали перед дзеркалом,
що знову купили собі помаду,
що вийшли на вулицю без страху.

Вона усміхнулась.
І написала новий текст.
Не сповідь — маніфест.
Не прохання — впевнене слово.

---

💋 Пост Lady Incognito

> Вона йде — не для когось.
Вона йде, бо може.

Кожен її крок — це “ні” чужим сумнівам,
і “так” — своїй правді.

Червона помада на губах — не прикраса.
Це клятва.
Це щит, що пахне силою,
і нагадує: вона вижила.

Її тіло — не виправдання,
її голос — не відлуння.

Вона — леді з каблуками,
що лишають сліди навіть на асфальті долі.

Вона — з м’яким серцем і гострим поглядом,
що більше не питає: “чи можна?”

Вона вже не чекає схвалення.
Вона — своє схвалення.

Вона не втекла від минулого —
вона перетворила його на червоне сяйво,
що більше не гасне.

---

Після публікації вона довго дивилась на екран.
Пальці ще трохи тремтіли, але не від страху — від життя.
Вона вийшла на балкон,
подивилась на ранкове небо,
і в її очах було щось від тієї Мерлін,
яку вона колись шукала у старих фільмах,
але тепер знайшла в собі.

Бім терся об її ноги,
і вона тихо сказала:

> — «Здається, я справді стала собою, Бім.
Але тепер — нікому не дозволю це забрати.»

---