?️ Розділ X. Лист, що пахне тишею

Ніч була майже нерухомою.
Лише легке дихання Біма біля дивана
і тихе потріскування свічки на столі.
Вона сиділа біля вікна у своєму халаті,
з розпущеним світлим волоссям,
а поруч — зошит із м’якими сторінками й старе чорнильне перо.

Світло торкалося її щоки,
і в ньому було щось кіношне,
наче сцена, яку режисер знімав би крупним планом —
жінка, що нарешті говорить правду сама собі.

Вона вдихнула глибше,
підвела очі на власне відображення в шибці
і почала писати.

---

> “Моя колишня я,”

Я знаю, як ти втомилася.
Ти несла на собі всі ті слова, які не були твоїми,
усі докори, усі мовчання,
і кожен день — як поле бою, де ворогом була ти сама.
Ти ховалася під великими речами,
боялася кольору, світла, свого голосу,
і навіть власного віддзеркалення.

Але я більше не злюся на тебе.
Бо без тебе мене б не було.
Ти вижила, коли інші б уже впали.
Ти терпіла, коли любов зникала.
І навіть тоді, коли тебе не чули — ти все одно дихала.

Пробач собі, що мовчала.
Пробач, що вірила чужим очам більше, ніж своїм.
Пробач, що називала себе “недостатньою”.

Ти зробила все, що могла.
Тепер — відпочинь.
Я беру далі.

---

Вона зробила паузу,
провела пальцем по помаді на своїх губах —
вона ще блищала, як клятва,
як кров, що стала знаком життя.

І тоді перевернула сторінку.

---

> “Моя нова я,”

Я ще не знаю тебе до кінця,
але вже відчуваю — ти легша.
Ти смієшся тихіше, але щиріше.
Ти не граєш, коли кажеш “добре”.

Ти дозволяєш собі їсти солодке,
дозволяєш любити тіло,
дозволяєш плакати, коли ніхто не бачить.

Я не обіцяю тобі щастя —
лише правду.

Ти більше не тінь, не копія, не фільтр чужого болю.
Ти — світло, що народилось із попелу.
І коли ти дивишся в дзеркало,
пам’ятай:
ти — не результат.
Ти — процес.

І хай червона помада буде твоїм щитом,
хай туфлі цокають, коли серце вагається,
хай Бім поруч нагадує: ти вдома.

Люблю тебе.
— Я.

---

Вона поклала перо.
Довго дивилася на сторінки,
а потім згорнула лист і поклала у шухляду разом із червоною стрічкою.
Там, де колись ховала свої страхи,
тепер лежав доказ її відродження.

Бім підійшов ближче, поклав голову на її коліна,
і вона прошепотіла:

> — «Тепер почнемо спочатку, правда?»

За вікном шелестіло листя,
і здавалось, що навіть ніч усміхнулася їй у відповідь.

---