? Розділ VIII. Обличчя, яке вона створила сама

У дзеркалі — її нове полотно.
Не для когось. Не для схвалення.
Сьогодні вона вперше дивилася на себе — не з ненавистю, а з цікавістю.

На столі лежала стара пудрениця,
щітка для вій, блиск, і головне — червона помада.
Така, як у Мерлін, насичена, майже кривава,
зухвала, як слово, сказане жінкою, яка втомилась мовчати.

Вона відкрила її повільно, наче торкалася святині.
Запах воску і троянд нагадав їй про щось давно забуте —
про мрію бути красивою для себе,
а не для того, щоб перестали говорити.

Її руки ледь тремтіли,
але коли перший мазок ліг на губи,
вона відчула, ніби створює нову шкіру.
Це не макіяж — це броня,
щит, який не зітреться навіть слізьми.

Вона подивилася на себе —
і вперше посміхнулася, не вибачаючись.
Ця червона лінія на губах
стала її прапором, її тишею, її гімном.

> “Я є. І цього досить.” — подумала вона,
і в цій простій фразі було більше сили, ніж у всіх битвах, які вона програла.

Після цього вона пішла на «секонди» — ті старі скарбниці,
де можна знайти себе між чужими долями.
Тканини шепотіли, сукні пахли історією.
Вона торкалася кожної речі, як сторінки старого фільму,
і шукала не просто одяг, а настрої, відчуття, сцени свого нового життя.

Знайшла чорну сукню з відтінком готичного шику,
білу блузу з перламутровими ґудзиками,
пальто з широкими плечима, як у героїнь фільмів 50-х,
і маленьку сумочку з металевою застібкою,
що тихо клацнула, ніби сказала: «Все. Почалося.»

Коли вона повернулась додому,
Бім зустрів її біля дверей, хвіст метлявся,
наче він теж відчував — це не просто покупки.
Вона розклала речі,
і кімната наповнилася новими тінями —
чорно-білими, кінематографічними,
наче саме життя перетворилось на стрічку з Мерлін і Марлен Дітріх.

Тієї ночі вона не зняла помаду.
Дивилася на своє відображення в напівтемряві
й подумала, що, можливо, ця червона риса — не просто колір.
Це межа між тим, ким її зробив світ,
і ким вона нарешті дозволила собі бути.

---