? Розділ VII. Тіло, що знову належить мені

Вона вийшла з дому, тримаючи за повідок свого чорного коргі — Біма.
Його короткі лапки весело торкалися асфальту,
а очі світилися тією відданістю, яку не зраджує ніхто, крім тварини,
що любить тебе просто за те, що ти є.

Вітер грався її новим волоссям,
світле, майже перламутрове, воно сяяло у ранковому світлі,
наче віддзеркалювало все те, що вона нарешті прийняла в собі.
Вона більше не ховалася під балахонами.
На ній була проста спідниця-олівець, біла блузка,
що м’яко обіймала її тіло, не соромлячи його, а підкреслюючи.

Вперше за багато років вона не відчула сорому.
Її пишний бюст, плавні лінії стегон, круглість,
що колись була причиною глузувань — тепер стали її мовою,
мовою сили, жіночності, продовження життя.
Тіло, яке вона колись ненавиділа,
тепер здавалося схожим на мармурову скульптуру —
живу, теплу, земну.

Вона згадала, як колись ховала себе за широкими светрами,
мов за стіною.
Як боялася поглядів,
як вважала, що бути “меншою” — значить бути кращою.
Але тепер вона знала: це брехня, що з’їдає душу.
Бім гавкнув, ніби підтверджуючи її думки,
і вона засміялася — тихо, щиро, як давно не сміялася.

У вітрині старого магазину вона побачила своє відображення —
і не відвела погляду.
Блондинка, з якою зустрілася очима, була не копією Мерлін,
а її духовною спадкоємицею:
жінкою, яка вчиться любити себе, навіть поранену, навіть недосконалу.

Її новий стиль народжувався з повітря, як інтуїція.
Трохи ретро, трохи готики, трохи мрії —
перли на шиї, червоні губи, легкий запах жасмину.
Не для когось — для себе.
Її кроки були впевненими, спокійними,
у кожному русі — тиша, яку вона завжди шукала.

І коли перехожі оберталися,
вона вже не відчувала страху — лише цікавість:
що вони бачать?
Жінку, яка знову навчилася жити?
Чи тінь тієї, що вийшла з власного болю — і стала світлом?

Бім потягнув її до парку, і вона пішла за ним,
у тому ритмі, що нагадував старе кіно:
повільно, чуттєво, немов у чорно-білому кадрі,
де кожен подих, кожен порух вітру — частина нової історії.

> І вперше їй захотілося, щоб хтось її намалював.
Не оголеною, а правдивою.
Бо тепер вона знала: краса — не в тілі,
а в тому, як ти дозволяєш йому бути домом для душі.