✨ Розділ VI. Сяйво у тріщинах

Все почалося з дзеркала.
Знову.
Але цього разу — без ненависті.
Просто тиша, очі, які вивчають себе, ніби вперше бачать.

Вона стояла перед відображенням, тримаючи пасмо волосся у пальцях.
Блондинка — звучало як виклик, як свобода, як вона, але інша.
Вона згадала Мерлін, її усмішку, її світло, що світила навіть після смерті.
І подумала: може, цей колір — не втеча, а знак нового життя.

Фарба пахла аміаком і надією.
Поки вона чекала, як зміниться відтінок,
згадувала всі ті моменти, коли хотіла зникнути.
І зрозуміла: зараз вона не тікає — вона повертається до себе,
до тієї дівчинки з чистими очима, яку колись забули.

Світло волосся впало на плечі,
і їй здалося, що навіть темрява в кімнаті стала м’якішою.
Вона вже не була тією, хто ховається.
Її тиша перетворилась на силу,
а її втома — на блиск.

Вона почала шукати свій стиль.
Не той, що в журналах, а той, що дихає її сутністю:
чорні пальта, старі сережки з блошиного ринку,
вінтажні сукні, що пахнуть минулим,
червона помада — як виклик тим, хто хотів бачити її безбарвною.

Її кожен ранок тепер починався з маленького ритуалу:
кава, світло, аромат парфумів із нотами диму й ванілі.
І навіть якщо день обіцяв бути важким,
вона виглядала, ніби щойно вийшла зі старого фільму —
там, де жінки ніколи не здаються,
навіть коли світ їх не розуміє.

Вона ще боялася.
Ще не вірила, що має право бути красивою без дозволу.
Що може бути сильною — без потреби виправдовуватись.
Але щоночі, коли дивилася на себе в дзеркало,
у відображенні було не тільки волосся, не тільки світло —
там була вона.
Нарешті — вона.

І це сяйво, що з’явилось у тріщинах,
було не від кольору.
А від того, що душа навчилась світитися зсередини.

---