?️ Розділ V. Коли темрява почала дихати

Одного вечора, коли вітер стукав у шибки,
вона натрапила на старий документальний фільм.
Обличчя — знайоме, легендарне.
Мерлін.

Вона дивилась — і не могла відірватись.
Не від блиску, не від усмішки — від очей.
В них була самота, яку вона впізнала одразу.
Та сама, що живе між фразами, та сама, яку ховають за пудрою й сміхом.

> “Всі хочуть шматочок мене,” — сказала Мерлін, — “але ніхто не хоче мене справжню.”

Її ці слова вдарили сильніше, ніж усі крики, що чула в житті.
Бо це була правда, яку вона ніколи не вимовляла вголос.

Вона почала шукати все про неї — інтерв’ю, листи, фотографії,
наче намагалась зібрати не історію Мерлін, а свою.
Їй здавалося, що кожне фото — це не просто кадр, а молитва.
Молитва жінки, яка хотіла, щоб її любили не за, а попри.

І тоді темрява навколо неї почала рухатись.
Вона більше не була порожньою.
Вона дихала.
У ній з’явився шепіт — не злий, не страшний, а тихий і теплий,
наче сама Мерлін говорила крізь тіні:

> “Пиши. Навіть якщо боїшся.
Навіть якщо ніхто не прочитає.”

І вона почала.
Несміливо, нерівно, з помилками.
На клаптиках паперу, на полях книг, у думках перед сном.
Її слова тремтіли, але вони жили.
У кожному — крихта болю, крихта любові, крихта правди.

І щоночі, коли вона писала,
вона бачила перед собою примарне сяйво —
мов фільм, що йде без звуку,
мов чорно-білий кадр, на якому жінка усміхається,
а за усмішкою — безодня.

> “Я не хочу бути нею,” — подумала вона, — “але я хочу навчитися вижити, як вона не змогла.”

Страх ще жив у ній.
Страх світла, страх нової поразки, страх почати жити по-справжньому.
Але поруч із ним жила надія.
Така ж тиха, така ж уперта.

І коли вона закривала зошит,
у темряві поруч із нею залишалось відчуття —
що тепер у цій історії вона не одна.

---