? Розділ IV (продовження). Тиша і вогонь

Її мовчання стало зброєю, хоча вона цього не прагнула.
Воно лякало їх — тих, хто колись живився її сльозами, її реакціями, її болем.
Тепер вона не виправдовувалася, не благала, не сперечалася.
Просто дивилася — спокійно, порожньо, мовби крізь скло.

І це їх шаленило.

Вони з’являлися знову — ті самі обличчя, ті самі голоси, що колись ранили.
Тільки тепер їхні слова лунали голосніше, жорсткіше.
Бо вона не реагувала.
Не давала їм того, чого вони прагнули — влади над її болем.

> “Ти стала холодною.”
“З тобою неможливо говорити.”
“Ти зіпсувалася, ти зникла.”

Вони говорили, і кожне слово котилося по ній, як камінь по воді — залишаючи лише круги, без глибини.
Вона навчилася не відчувати.
Не тому, що не могла — а тому, що інакше не вижила б.

Її тиша ставала глибшою, як криниця.
У ній — відбиття минулого, що більше не боліло, тільки нагадувало.
Вона знала: якщо промовить — втратить спокій.
А мовчання тепер було її храмом, її єдиним домом.

Вночі вона читала старі листи, дивилася фільми,
де жінки в білих сукнях ішли темними вулицями і не озирались.
Їй подобалося уявляти, що ці героїні теж пройшли через глузування,
що їхня краса теж народилась із втоми, з поразок, із вигорілих сердець.

Але вони не знали одного —
що тиша, у якій вона живе, вже не порожнеча.
Там дихає вогонь.
Там росте щось, чого вони бояться — її істинний голос.

Він ще тихий, ще крихкий,
але вже від нього — світло.
Таке, що ріже темряву, як ніж.

> Вона не відповідала, бо не мусила.
Її мовчання було гучнішим за їхній крик.
Бо той, хто вже зустрів свою тінь, — більше не боїться чужої.

---