?️ Розділ IV. Тиша і вогонь

Вона втомилася від людей.
Їхні обличчя стали однаковими, слова — як скалки скла, усмішки — як маски, за якими ховали байдужість.
Світ, який колись здавався живим, тепер видавався їй гучним базаром, де всі кричать, а ніхто не слухає.

Вона мріяла про монастир — не як про втечу, а як про спокій.
Про місце, де можна мовчати й не почуватися винною.
Де тиша не ріже, а лікує.
Іноді їй здавалося, що якби вона зникла, світ навіть не помітив би цього — лише вітер на мить би зупинився.

Вона замкнула двері, запалила свічку і ввімкнула старий фільм.
Чорно-білий. Повільний.
Обличчя актрис сяяли, як примари, — такі недосяжні, такі справжні у своїй вигаданості.
Вона любила цей світ — готичний, задумливий, меланхолійний.
У ньому біль був красивим, а самотність — священною.

Книги стали її єдиними друзями.
Вони не вимагали, не зраджували, не сміялися.
Вона читала ночами, під лампою, поки очі боліли, а серце заспокоювалось.
І десь між рядками народжувались її власні слова — несміливі, крихкі, ще не для світу.

Вона писала у думках.
Речення жили в голові, шепотіли, просилися на папір, але вона боялася.
Їй здавалося, що її історії — занадто темні, занадто непривабливі, щоб хтось їх почув.
Що її біль — не мистецтво, а хаос.
Що її правда — не для світла.

Але слова не покидали її.
Вони жили, як вогонь у глибині криги.
Тиша не гасила його — лише загострювала.

І коли світ засинав, вона сиділа біля вікна, дивилася на ніч,
і шепотіла:

> “Може, я ще не готова для світу.
Але, можливо, світ теж не готовий для мене.”