?️ Розділ III. Тіло, що говорить болем

Вона почала з малого — з дзеркала.
Думала: якщо змінити обличчя, волосся, усмішку — світ нарешті побачить у ній щось інше.
Не слабкість. Не втому. Не біль.

Вона фарбувала волосся, ніби переписувала долю.
Ставила усмішку, як актриса перед камерою.
Вчилася говорити голосом, що не тремтить, і стояти рівно, навіть коли серце просило впасти.

Її тіло стало полем бою — дієти, виснаження, кава замість сну.
Воно кричало, а вона робила вигляд, що не чує.
Бо як інакше довести, що ти варта любові?
Що ти ще можеш бути красивою — навіть коли світ уже списав тебе.

Іноді вона уявляла себе героїнею старого фільму.
Світло софітів, дим сигарети, погляд крізь натовп.
Мерлін завжди казала: «Я намагаюся знайти себе. Іноді це важко, бо я лише уламки того, ким хочу бути.»
Вона розуміла це краще за всіх.

Її усмішка була досконала — кришталева, холодна, блискуча.
Люди бачили красу. Вона — втому.
Вночі тіло відмовлялося слухатись: безсоння, біль, тремтіння, що розтікалося по кістках.
Наче воно пам’ятало кожну образу, кожен шепіт, кожен погляд, що різав глибше за ніж.

Вона пробувала все — нові початки, нові ролі, нових людей.
Але всередині залишалась тиша.
Тиша, в якій жила одна правда:

> Тіло — не ворог.
Воно просто кричить за душу, яку довго не слухали.

І коли вона одного вечора подивилася в дзеркало — вперше не для того, щоб щось виправити, —
вона побачила не потворність, не втому, не втрати.
А відображення дівчинки з минулого.
Ту, що ще вірила в любов, гідність, доброту.
Ту, що досі жила — попри