?️ Розділ II. Ті, хто сміявся

Спершу це було майже ніжно — як ледь відчутний холод після теплого дня.
Сміх.
Невинний, наче дитячий, але спрямований не до, а у неї.

Вона не одразу зрозуміла, що це біль.
Думала — може, щось не так сказала, не так глянула, не там стояла.
Тоді вона ще вірила, що з нею можна домовитись добром.

Але сміх повторювався. Ставав гострішим.
Він не мав звуку — лише відлуння у грудях.
Від нього холонуло тіло, а очі навчалися не дивитись прямо.

Ті, хто мав бути поруч — теж сміялися.
І це боліло інакше. Глибше.
Бо коли тебе ранить чужий — це світ.
А коли свої — це вже доля.

Вона шукала тепло, мов безпритульна кішка, яка ще пам’ятає запах дому.
Шукала тих, хто зумів би бачити в ній не помилку, а людину.
І знаходила — не тих.

Її притягували ті, хто посміхався так само, як колись ті, що сміялися.
Здавалося, ось воно — світло. Але щоразу, коли вона тягнулася до нього, воно різало, як скло.
Вона губила себе у чужих руках, наче хотіла довести, що варта любові, навіть якщо за це треба мовчати.

Рідні казали: “будь сильнішою, не перебільшуй”.
Але сила — це не тоді, коли не плачеш.
Сила — коли ще здатна любити після того, як тебе розбили.

Вона мовчала.
Бо коли біль стає буденністю, слова здаються зайвими.
Та десь у глибині, під цими тріщинами, досі жила маленька душа — та сама з дзеркала.
Вона плакала тихо, щоб не розбудити біль.
І шепотіла собі:

> “Одного дня я стану світлом.
Навіть якщо ніхто не повірить, що я його бачу.”