? Пролог

🎬 Пролог

Десь у 🎬 Пролог

Десь у місті дощ. Тихий, як дихання після плачу.
Ліхтарі блимають, ніби старі кіноплівки, що давно втратили колір.
Вона йде вулицею, загорнута у пальто, в якому живе запах минулого — трохи тютюну, трохи парфумів, які давно перестали продавати.

Її підбори стукають по мокрій бруківці — повільно, як серце після безсонної ночі.
Вітрини відбивають її обличчя, але вона не зупиняється. Бо боїться побачити не себе, а ту, що втомилася прикидатися сильною.

Світ навколо нагадує старий фільм, що йде без звуку.
Вона — ніби актриса, яка забула свій текст, але продовжує сцену, бо зал занадто тихий, щоб зупинитися.
І в цьому мовчанні народжується щось нове: спокій, якого не було роками.

Її тінь ковзає по стіні кав’ярні, де колись грала музика.
Вона згадує голос Мерилін — ніжний, трішки сумний, як обіцянка, що не збулася.
«Світло болить лише спочатку», — каже вона подумки, ніби комусь, хто колись її зрадив.

І, можливо, саме тому вона несе у собі це світло — не яскраве, не показне, а глибоке, як тліюче вугілля після бурі.
Воно не гріє інших, але тримає її живою.

Десь попереду, за мокрим склом, блимає неонова вивіска:
“Open till dawn.”
І вона йде туди — не за кавою, не за втіхою, а просто, щоб дочекатися ранку.
Бо, може, саме там, між ніччю і світанком, вона нарешті зустріне себе.

місті дощ. Тихий, як дихання після плачу.
Ліхтарі блимають, ніби старі кіноплівки, що давно втратили колір.
Вона йде вулицею, загорнута у пальто, в якому живе запах минулого — трохи тютюну, трохи парфумів, які давно перестали продавати.

Її підбори стукають по мокрій бруківці — повільно, як серце після безсонної ночі.
Вітрини відбивають її обличчя, але вона не зупиняється. Бо боїться побачити не себе, а ту, що втомилася прикидатися сильною.

Світ навколо нагадує старий фільм, що йде без звуку.
Вона — ніби актриса, яка забула свій текст, але продовжує сцену, бо зал занадто тихий, щоб зупинитися.
І в цьому мовчанні народжується щось нове: спокій, якого не було роками.

Її тінь ковзає по стіні кав’ярні, де колись грала музика.
Вона згадує голос Мерилін — ніжний, трішки сумний, як обіцянка, що не збулася.
«Світло болить лише спочатку», — каже вона подумки, ніби комусь, хто колись її зрадив.

І, можливо, саме тому вона несе у собі це світло — не яскраве, не показне, а глибоке, як тліюче вугілля після бурі.
Воно не гріє інших, але тримає її живою.

Десь попереду, за мокрим склом, блимає неонова вивіска:
“Open till dawn.”
І вона йде туди — не за кавою, не за втіхою, а просто, щоб дочекатися ранку.
Бо, може, саме там, між ніччю і світанком, вона нарешті зустріне себе.