Глава 4. Сайра

Я рушила прослідкувати чи все в порядку з принцами. Ельфи відчувають магію один одного, вона має запах. Запах Валорна був схожий на туман і солодощі. Я могла його відчути, так як провела досить довго часу з цим принцом. В темному лісі їх було досить багато: змішаних, давно мертвих, некерованих, втрачених. Якщо вони натрапили на Спотворених ? Ні, хлопці не слабаки, зможуть вистояти проти потвор. А вони ж теж колись були ельфами.

Серед руїн біля самої лінії між горами і фронтом спалахнуло глибоко червоне світло. Ритуал. Це можуть бути вони. Я побігла крізь темряву ще швидше, але не змогла наблизитися. З кожним новим кроком, приближалися чиїсь крики. Один неймовірно голосний крик, якого я ще не чула навіть з лабораторій Каеліра. З-за тіні я побачила їх: двох братів і багато Спотворених істот в перемішку з ельфами від яких навкруги пахло весною і квітами як в Люціатані. Тільки зараз я усвідомила, що вони удвох знищили ціле селище. Ні, не вдвох. Це був Валорн. З кожного уламку лунав запах його магії. Такий самий, як після особливо важких тренувань. Я тоді списувала це на втому. Сам хлопець стояв в центрі ритуального кола. В нього була пара крил – одна із ознак Спотвореного. Каелір стояв з хижим задоволеним поглядом. Він накладав печатку, щоб врятувати брата. Це на нього не схоже.

— Ще трішки і експеримент закінчиться. – мовив Каелір, а Валорн намагався вирватися літаючи як незграбний метелик. – Потерпи Валорне, тебе ж до цього готували. Бути зброєю. – Я хотіла втрутитися, але не могла. Не мала права. Тим більше не могла дозволити щоб мене помітили, хоча такий як Каелір...

— Можеш вийти, Сайро, подивитися на свого учня. На його справжній облік. – промовив Каелір, дивлячись в мою сторону. Я не приховала свій запах ілюзією. Старію. Я вийшла з тіні.

— Що з ним? – запитала я. – Що ти з ним зробив?

— Мій маленький братик втратив контроль. Я його рятую. – абсолютно спокійно промовив Каелір.

— Що це за ритуал?

— Занадто багато питань для рабині.

— Ти робиш йому боляче. – Валорн бився об червоні стіни ритуали, намагаючись вибратися, його крила зникали.

— Інакше він зробив би боляче всім нам. Якщо ти так переживаєш... – видихнув він, думаючи чи не є це загрозою розповідати мені щось подібне. – Я ставлю на ньому печатку, що блокує перетворення на Спотвореного. Йому дуже пощастило, що я встиг придумати як обійти це. Але він єдиний виняток. Інших було пізно рятувати. – кивнув він на вже давно перетворенних Спотворених. – Це все, що він сказав.

Світло згасало. Ритуальні написи розчинилися. Валорн лежав непритомний на спаленій землі, а десь на його тілі мала бути печатка, як мітка.

— Це ви зруйнували селище? – запитала я.

— Ну так, вирішили розважитися. – сухо відповів Каелір , підіймаючи брата на руки. Йому було важко нести Валорна, що не дуже подобалося старшому принцу. Нести Валорна довелося мені. Я зробила саморобні носилки і тягнула їх з непритомним хлопчиком. Мені здавалося гіршої долі бути не може, але я була вперше вдячна Каеліру за його жагу до експериментів. В його очах я побачила лише холодний розрахунок.

До чотирнадцяти років Валорн став одним із найкращих отруйників і мисливців Нор'морту. Навчити його чогось нового я вже не могла – він сам створював формули, яких я не знала, комбінації, що мені навіть не спали б на думку. Він винайшов отруту, що діяла на всіх окрім нього самого, і протиотруту, що рятувала темних від більшості відомих токсинів. Його щоденник розпух від записів.

Король Дорест, після того, як дізнався про ритуал, і те, що трапилося з його синами на кордоні, лише неквапливо посміхнувся. Він знав, що Валорн ледь не став істотою без мізків, і що його врятували. Для нього це значило лише те, що молодший син дуже сильний магічно раз не став Спотворенним. Ця новина стряхнула всі королівства на континенті. Темні ельфи (Тенебріми) знайшли спосіб зупиняти перетворення на тих чудовиськ. Вони були розповсюджені по всім ельфійським королівствам, де існувала магія. Я їх бачила неодноразово.

Він виріс – з юного хлопчика перетворився на стрункого ще вищого юнака з широкими плечима й гострими рисами обличчя. Його жовті очі більше не дивилися з переляком. Вони дивилися спокійно. Іноді – з холодом. Але не з жорстокістю. Жорстокості в них не було, і я щовечора нагадувала собі за це подякувати долі. Натомість в них була розвага до світу. Валорн захопився читанням книг, а не лише навчанням. Його цікавили відчуття поза цим світом, поза цим королівством темряви.

— Завтра мені виповнюється п'ятнадцять, — сказав він одного вечора, коли ми сиділи в лабораторії й дивились, як догорає пальник.

— Я знаю.

— Батько готує особливий подарунок. Каже, що це зробить мене справжнім темним ельфом.

Щось у мені напружилося. Особливі подарунки короля Дореста рідко бували приємними.

— Знаєш, що саме?

— Ні. Але Каелір посміхався, коли про це говорив. А коли Каелір посміхається – це завжди погано.

Я відклала колбу.

— Що б це не було, — мовила повільно, — пам'ятай: ти не зобов'язаний ставати тим, ким вони хочуть тебе бачити.

— А ким я хочу бути?

— Це вирішувати лише тобі.

Він подивився на мене довгим поглядом – таким, якого я раніше не бачила. Дорослим.

— Ти єдина, хто мені таке говорить, – сказав тихо. – Усі інші просто наказують.

— Я не можу тобі наказувати. Я твоя рабиня.

— Облиш, ти не рабиня, — похитав він головою. — Ти... Сайра. Просто Сайра.

Найбільше визнання, яке я могла отримати в цьому світі. Не річ. Не подарунок. Не шпигунка. Просто я.

Я нічого не відповіла – тільки подивилась на вогонь у пальнику й дозволила собі одну думку: можливо, це все якась ілюзія жаху. Можливо, навіть тут може вирости щось, що не дуже хоче вбивати і стоїть поруч із самими правилами існування системи.