Глава 3. Сайра

Мою кімнату — без вікон, зате з власним виходом до підземних переходів замку — я облаштувала швидко. Темні ельфи будували свої фортеці з подвійним дном: коридори для слуг, таємні ходи, кімнати, про які не знали навіть мешканці верхніх поверхів. Я вивчила більшість із них ще в перший місяць служби, багато років тому — точніше, ті, що мені дозволили вивчити. Спробувати дізнатися більше означало би підписати собі смертний вирок. Моя робота полягала в тому, щоб знати те, чого не знають інші. Ще важливіше — не переступати межу цих знань.

Валорн виявився мовчазною дитиною. Не ставив зайвих запитань, не вимагав уваги, не вередував. Він спостерігав. Як звичайний маленький темний ельф. Годинами сидів у кутку моєї кімнати, поки я розбирала зілля чи чистила кинджали, і просто дивився — його жовті очі стежили за кожним рухом із тією моторошною уважністю, яка буває лише в дітей, що надто рано навчилися боятися.

— Ти завжди така тиха? — запитав він одного разу, не відриваючи погляду від моїх рук.

— Ти теж, — відповіла я, не піднімаючи очей від флакона.

Він усміхнувся. Це була перша справжня усмішка, яку я в нього бачила — не ввічлива, не вимучена після тренувань із Каеліром, а звичайна дитяча усмішка, яка якось дивно не пасувала до блідого обличчя й темних кіл під очима.

— Мені подобається тиша, — сказав він. — Каелір завжди говорить і страшно сміється, коли б'є мене. Батько завжди наказує. А ти просто мовчиш. Це приємно.

Я нічого не відповіла — просто закрутила кришку флакона трохи сильніше, ніж було потрібно. Він був ще однією жертвою цього дому, просто йому дозволяли жити довше. Розтягували задоволення. За той рік я помітила головне: Валорн ніколи не шукав способів принизити слабшого. Це вже відрізняло його від брата. Він хотів тільки зрозуміти цей світ і щоб його залишили в спокої — а це бажання, за яке в родині Дореста доводилося платити найдорожче.

Дні тяглися одноманітно. Щоранку Каелір забирав Валорна на тренувальний майданчик, і щовечора Валорн повертався з новими синцями, а часом і з тріщиною в кістці. Іноді він брав молодшого брата до лісу на полювання. Обидва приходили облиті чужою кров’ю. Каелір називав це загартуванням. Я називала це так, як воно й було, але вголос — ніколи. Хто я була така, щоб сумніватися в методах спадкоємця трону? Валорн завжди приносив мені чорні ліліїї залиті фіолетовим кольором і п’янким яскравим ароматом. Він завжди усміхався мені. Навіть коли його обличчя було в чиїйсь крові.

Натомість я вчила Валорна іншого — того, що не входило в жодну офіційну програму виховання принців. Того, про що мене попросили. Вони ростили з Валорна зброю, поки старший принц сидів зі щурами у своїй лабараторії.

— Перше правило шпигуна, — сказала я, стоячи перед ним у підземній залі, яку ми облаштували під тренування. — Тебе не повинно існувати.

Він нахилив голову.

— Як це?

— Ти принц. Тебе бачать, тебе знають, тебе обговорюють. Це добре для прийомів і парадів. Погано — для збору інформації. Справжній шпигун не має ні імені, ні обличчя, ні історії. Він — тінь. Подих вітру. Ніхто.

— Але я не можу перестати бути принцом.

— Можеш. На кілька годин. На ніч. На час, потрібний для завдання. Дивись.

Я відступила в тінь колони. Моя магія — слабка, майже непомітна — лягла на мене тонким шаром ілюзії. Не невидимість. Радше розмитість: відчуття, що тут нікого немає, що погляд ковзає повз, не затримуючись. За кілька секунд очі Валорна розфокусувались, а тоді він різко закліпав.

— Я... я майже перестав тебе бачити. Але ти ж тут.

— Так. Ілюзія не робить мене невидимою. Вона робить мене неважливою. Цього достатньо для більшості вартових, слуг, перехожих — їхній мозок сам вирішує, що тут немає нічого цікавого.

— Навчи мене.

І я навчила. Це було нелегко: магія Валорна була значно потужнішою за мою, але грубою, пристосованою радше до руйнування, ніж до тонких манівців. А він був упертим. Тренувався щовечора, поки Каелір ішов до своєї лабораторії, а король зачинявся в тронній залі — повторював рухи, шепотів заклинання, стискав зуби від невдач. 

— Я не хочу бути таким, як він, Сайро. – одного вечора зізнався мені Валорн.

Я взяла його за руку — повільно, хоч і знала, що фізичний контакт – навіть доторк –  між рабинею і принцом міг коштувати мені дорого. Нас ніхто не бачив. А навіть якби й бачив — мені було байдуже.

— Тоді не будь, — сказала я. — Каелір любить біль. Любить розтягувати страждання. Це його спосіб. Не єдиний.

— Який ще є?

— Отрути.

Він нахилив голову — я побачила зацікавлення в тому, як блиснули його очі.

— Отрути?

— Вони вбивають швидко. Безболісно. При правильному дозуванні жертва навіть не встигає зрозуміти, що помирає. Жодних криків, жодних благань, жодної драми.

— Батько каже, що отрути — зброя слабаків.

— Твій батько любить дивитися, як помирають вороги. Це його розвага. Але якщо тобі просто потрібно виконати роботу — отрута ефективніша за меч. І не залишає слідів на одязі.

Його кутики губ ледь смикнулися. У цій усмішці було полегшення людини, яка нарешті знайшла вихід.

— Навчиш мене?

— Так. Але спершу зрозумій дещо.

— Що саме?

— Отрута — не просто рідина у флаконі. Це мистецтво. Воно вимагає терпіння, знань, відповідальності. Уб'єш не того — це твоя провина. Замість швидкої смерті завдаси болю — це твоя помилка. Ти готовий до цього?

— Так.

Згодом до цього додалися ритуали, прокляття й анатомія. Він мав знати, куди бити, якщо отрута не подіє.

Валорн сам вживав маленькими дозами кожну отруту. Це було корисно принцу. Інколи він сам пробував зробити щось смертельне, але переварював трави довше, ніж потрібно було.

Через півроку його навички покращилися, він зумів сховатися від патруля в коридорі. Через рік — пробратися на королівську кухню й поцупити солодощі, які нам обом були не потрібні, але стали маленькою традицією. Через два роки він міг простояти в кутку кімнати, і навіть я не помічала його присутності, доки він сам не вирішував вийти з тіні. Все-таки він і сам створення темряви. А його брат створення самого чистого зла.