Глава 2. Сайра

Я рушила коридорами цього старого замку. Вони були довгими й холодними, освітленими магічними кристалами, що випромінювали тьмяне холодне світло. Стіни прикрашали гобелени зі сценами битв і катувань - темні ельфи завжди любили нагадувати про свою силу. Під ногами - чорний мармур, відполірований до дзеркального блиску. Я бачила в ньому своє відображення - коротке чорне каре пасувало до відсутніх емоцій на обличчі і до тону трішки смуглявої шкіри. Мене навчили цьому давно. Приблизно тоді, коли переді мною різали голови моїх батьків і говорили, що я не маю нічого показувати, інакше послідую за ними. Я тоді повірила. Емоції тут були розкішшю. Емоції тут були слабкістю і ще однією причиною померти.

Тронна зала вражала розмірами. Височенна стеля губилася в темряві. Колони, з висіченими узорами чорного каменю підпирали її, ніби ребра якогось велетенського звіра. У величезних вікнах зі столітньою величчю були фрески, котрі дивилися з тим самим доріканням як і саме королівство "любило" своїх громадян. У центрі, на троні з обсидіану й залізних мечів, сидів король Дорест.

Він був старим. Дуже старим. Ельфи ніколи не мали зморшок і сивини - іноді вік читався по одному лише погляду. Його очі, такі самі жовті, як і в усіх його предків, дивилися на мене з холодною цікавістю. Поруч із ним стояли двоє - Каелір, спадкоємець, якому нещодавно виповнилося 200 років, і менша фігура, яку я спершу навіть не помітила.

Хлопчик з чорнявим волосям і розпатланим чубом. Видно, що не бідний, з ледь смаглявою шкірою і надто серйозним для свого віку поглядом яскравих жовтих очей. Сила в ньому кипіла. Він стояв поруч із батьком, але не дивився на нього. Він дивився на мене. І в його очах я побачила те, чого не очікувала побачити - цікавість. Не страх. Не зневагу. Просто цікавість і знання того, що він знає, що буде зі мною.

Я схилила голову в поклоні. Король підніс руку, даючи змогу говорити.

             –  Ваша Величносте.

             –  Підійди, – голос короля був низьким, із металевим відтінком. Наче це говорять тіні самої Смерті. Таким голосом віддають накази, які не обговорюються.

   Я зробила кілька кроків уперед. Каелір проводжав мене поглядом - оцінюючим, холодним, кривавим. Він завжди так дивився. Навіть тоді, коли я проходила повз нього на вулицях, він дивився так, ніби вже прораховував, як мене використати або уявляв як вбиває свою наступну жертву. Його руки й зараз були в крові.

             –  Ти Сайра, – констатував король. – Та, -хто-збирає-тіла. – розтягнув він, і як гвинт різко, з насмішкою в холоному голосі сказав, - Власність.Корони.

              –  Так, Ваша Величносте.

              –  За всі ці роки жодної помилки. Жодної скарги. Ти виконуєш свою роботу мовчки й непомітно. Це рідкісна якість. Така яка має бути в доньки зрадників.

   Я мовчала: знала, що похвала від короля темних ельфів завжди мала продовження. І воно рідко бувало приємним.

              –  Це - мій молодший син, Валорн, – король кивнув на хлопчика, трішки як на сміття, – потребує слуги. Не просто слуги. Шпигуна. Того, хто навчить його бачити те, чого не бачать інші. Того, хто навчить його бути непомітним, сильнішим і мудрішим. Як його старший брат. Я чув, ти володієш відповідною майстерністю.

               – Для мене це честь, Ваша Величносте. – Я низько поклонилася, Каелір лише нахилив голову в бік, як зацікавлений маніяк.

               – Достатньо. Від сьогодні ти не лише збираєш тіла. Від сьогодні ти належиш принцу Валорну. – Його голос прозвучав як вирок.

   Я перевела погляд на хлопчика. Він усе ще дивився на мене. Тепер у його очах, окрім цікавості, з'явилося щось нове - полегшення? Ні, радше надія. Надія на те, що йому дали когось, хто буде тільки його. Не батьковим. Не Каеліровим. Його власним. Знаючи цю родину - це не могло не хвилювати. Валорн може бути гіршим ніж його брат.

Я знову схилила голову.

           –  Як накажете, Ваша Величносте.

          – Це не наказ, – король усміхнувся, і від цієї посмішки мені стало холодніше, ніж від усього туману за мурами. – Це подарунок. З нагоди дня народження мого сина. Йому виповнилося дев'ять. Ти - його подарунок.

Подарунок. Я стала подарунком. Річчю, яку можна загорнути в папір і вручити дитині. Я не відчула гніву. Гнів був розкішшю, яку я не могла собі дозволити. Я відчула лише порожнечу. Таку саму, яку відчувала щовечора, викидаючи тіла в канаву. Порожнечу, яка нагадувала, що в цьому світі я ніхто. І залишусь ніким.

               –  Можеш іти, – король махнув рукою. – Валорн покаже тобі твоє місце.

Я вклонилась і вийшла із зали. Хлопчик пішов слідом за мною - я чула його легкі кроки позаду. Він мовчав, і я мовчала. Лише коли ми відійшли досить далеко від тронної зали, він нарешті заговорив:

                –  Тебе звати Сайра?

Я зупинилась і обернулась до нього. Він стояв у коридорі - маленька фігура на тлі велетенських колон. Його жовті очі світилися в темряві, але в них були лише зародки сімейної жорстокості. І щось і ще щось, чого я не змогла розпізнати за цікавістю.

                –  Так, мій принце. Мене звати Сайра.

                – Я Валорн, – сказав він буденно, ніби він уже розумів своє місце без нагадування свого титулу. – Але ти вже знаєш це. Мені сказали, що ти шпигунка. Це правда?

Я ледь помітно усміхнулась. Шпигунка? Я була тією, хто збирає тіла. Але, мабуть, для дев'ятирічного принца це звучало майже однаково.

                – Я вмію бути непомітною, – відповіла я. – І вмію збирати інформацію. Якщо це робить мене шпигункою - то так.

                –  Навчиш мене?