Глава 1. Сайра

Дим з труб таверн і будинків перекривав сонячне світло. Жодного променя. Сонце ніколи не було тут рідним. Сірий туман окутував кам'янні споруди, впивався в прокладену вулицями брущатку. Здавалося, що сама темрява відбивалася в кожному кроці. Самі душі були поглинуті нею. Атмосфера вічності і смерті поглинала все на моєму шляху. Я відчувала її, як подих свободи крізь кайдани свідомості. Тиск. Важке повітря. Голоси, що обривалися кожного дня. Байдужість, що вкривала все місто. Мертвий чужинець. Його щойно побили задля розваги. Як і завжди. Кров. Погляди, які дивилися крізь нього. Відчайдушний крик того, хто сподівається що тут його хтось врятує. Наївні. Глядачі, що заплатили за шоу і одночасно були його учасниками. Як зручно. Подих обірвався. На площі залишився стояти лише фонтан. На площі лежало тіло, про яке за мить забудуть. Тіло смертного, якого ймовірно шукатимуть довго. Тіло, яке стало іграшкою для нас, і для когось спогадом.

Холод пронизував мої кістки. Безжально, різко, звично впивався в свідомість. Вітряний аромат плоті розслабляв і дурманив. Я наближалась до мертвого. Воно було холодним, нічого особливого. Цього разу навіть нудно... Швидко. Це була всього лише крихка людина. Їй, як і інших, викинула до канави. Смерть там відчувалася більш насичено ніж в самій столиці. Вона приходила забирати смертні душі. Душі тих, хто дозволив собі з'явитися на наших землях. Такі наївні, такі невинні, такі крихкі. Я вглядалася в оповиті туманом мури темного міста. Тріщини, створені самою темрявою. Їх душі хоча б отримували можливість покинути Нор'морт.

За мною так і слідкувала вічна ніч цього королівства жорстокості. Я лише проводила її з шаною до загиблих. Як і попередні майже два століття.

Я зняла з його шиї тонкий шкіряний шнурок із кулоном - дешевий метал, вицвіле каміння. Навіть не артефакт. Просто річ, яку хтось колись подарував, а тепер вона стане частиною моєї колекції. Я завжди забирала щось із собою. Не через жадібність - через звичку, вироблену роками служіння. Речі пам'ятають. Речі розповідають історії довше ніж триває життя їх господарів. Іноді це єдине, що від них залишається. Я їх буду берегти, хоча сама лише іграшка в незмінній системі.

Я випросталась, витираючи руки об край свого плаща з нашивкою, де була назва моєї посади: "Та, хто збирає тіла, власність корони". Ось і вся повага від нашого вельмишановного короля. Канава за мурами міста прийняла тіло з тихим, вологим звуком. Вода тут ніколи не була прозорою - завжди темна, густа, з домішкою крові й попелу. А запах який тут був... Цей запах... До цього смороду, вже всі давно звикли. Міські стоки давно перетворилися на братську могилу для тих, кому не пощастило. А потім, їх знаходили дикі звірі або гниття, або Спустошені. Скоріше це була могила жертв Тенебрімів, як нас називають. Темні ельфи, що виросли з тіні і підкоряються лише безсмертному королівському роду.

Я озирнулась на мури столиці. Вони височіли наді мною чорними брилами, всіяними тріщинами історії. Вічна ніч цього королівства слідкувала за мною завжди. Я звикла до неї, як звикають до власного відображення, яким би огидним воно не здавалося.

Таким було моє місцем у світі темних ельфів (Тенебрімів). Моєю функцією. Я не мала якогось знатного походження, не мала багатих покровителів. Мала лише роботу і мертву родину. Збирання тіл і шпигунство - єдині речі в яких мене бачила місцева аристократія. Саме це й помітив королівський двір, коли мені ще було 16 років. Смерть була завжди близько, тому для страху не було сенсу.

Сьогодні я зібрала сім тіл. Троє людей. Двоє світлих ельфів. Один дивний ельф з природою обох підвидів. Один наш - злочинець, його стратили за непокору після допитів принца Каеліра. Цей хлопчисько ледь не зіпсував всім шоу вкотре. Того злочинця принесли на страту вже без шкіри на руках і ми так і не почули останніх слів. Король на це посміхнувся. Усіх зрештою чекала одна й та сама яма. Їхні обличчя вже починали розкладатися, а в моїй колекції з'явилося декілька нових дрібничок.

Місяць уже піднявся високо. Для нас це означало лише одне: почалася нова зміна нічного життя. Вулиці порожніли - не всі Тенебріми любили гуляти вночі без потреби. Надто багато небезпек: бійки, борделі, катування. Все це супроводжувалося криками - це було колисковою для жителів вже більше ніж декілька тисячоліть.

Біля головних воріт мене зустрів вартовий. Він навіть не глянув на мене - відчував мою присутність по запаху моєї професії. Я була частиною пейзажу. Та, що викидає сміття. Та, що не варта уваги без потреби.

                – Тебе викликають до тронної зали, – кинув він байдуже.

Я зупинилась. До тронної зали? За всі ці 182 роки роботи я жодного разу не переступала поріг головної зали замку. Хіба що мені дають якусь надважливу місію, або стратять як і моїх батьків. Що ж, може нарешті стану вільною... Моїм світом наразі були ті самі вулиці, ті сами канави та підземні переходи, якими я пересувалася непоміченою кожного року. Від року до десятиліть, а потім століть - нічого практично не змінювалося. Хіба що іноді відправляли на землі світлих ельфів шпигувати і добувати інформацію. Там ситуація теж була не краще. Світи наших королівств були у вічній війні.

              –  Хто викликає?

              –  Король.

              –  Король?

              –  Король. – Він дивився не на мене, а на протилежну стіну. Вартові ніколи не дивляться в очі.

Серце пропустило удар. Я не знала, що могло знадобитися королю. Точніше знала, що це точно не здійснення всіх моїх мрій. Але запитувати більше не стала. Коли король Тенебрімів кличе - ти йдеш. Без запитань. Без вагань. Бажано з покорою і страхом в очах, які так любить принц Каелір.