Пролог

Вона проживала свій останній момент. Останні подихи за які чіплялась від болю який розривав її зсередини. Останній раз я бачу її живі очі.

- Ва-лор-не - вона сказала моє ім'я приривчасто, ніби я міг щось зробити і якось допомогти. Моє і'мя пролунало з її вуст не як вирок, що мене не здивувало, вона не боялася мене і моєї присутності. Вона повинна ненавидіти мене і мій рід, але це їй непритаманне.
- Все буде добре - відповів я їй, притискаючи руку до смертельної рани на її животі - Чуєш? - Мій голос мене зрадив. Цей панічний , наляканий голос, який взагалі не притаманий моїй натурі, який підвів мене. - Я врятую тебе. - І знову зрадив сам себе і її, збрехав , притискаючи руку ще сильніше щоб зупинити кров.
- Ні...не врятуєш. - Вона усміхнулася мені, але вже не так як раніше. Вона усміхалася так, як ті кого вже не врятувати. Я тримався так як мене вчили. Прижав її сильніше до себе, тримаючи другою рукою її плече і голову на моїх колінах. Мої руки були в крові , не лише в її. Ми знищили ціле село за одну ніч.

Навколо нас буяла стихія, вогонь палив усе на своєму шляху: будинки, рослини, життя, пам'ять - все це знищувало і ніколи не повертало назад як і час. Навіть коли ти безсмертний час всеодно не повертається назад, просто живеш далі чи існуєш. Все зникає, так само як і руйнівна сила полум'я і мого народу. Зникає так само як і смерте життя світлої ельфійки яка лежить на моїх колінах і чомусь говорить зі мною з тією ж наївністю, ніби вона не помирала, а говорила фактами.

Егоїстка, не їй жити вічністю.

І знову я це згадав. Згадав що та кого я кохав помирає і несе абсурдну дурницю, що я ніби її вже не врятую. Мені хотілося сміятися, але гнилий запах смерті забирав в мене цю дурну потребу.

Вона не моя жертва - вона єдине що стримувало мене від монстрячої натури темного ельфа.
- Перестань, не говори дурниць, Ларі. - Крові на руках стало ще більше, вона стікала з моїх рук. Червона рідина стікала з її рани, тепла, але небезпечна. - Ти будеш жити...все буде добре. - Мої руки тряслися від безнадії.

Моя душа ставала більш порожньою з кожною секундою і рвалася з кожним її подихом, намагаючись забрати мене з нею. Її дихання уповільнювалося, грудна клітка піднімалася з хрипом у горлі. Вона була занадто бліда і безсила, моя світла ніжність , їй не личило дивитися в очі смерті яка її забирала, і яка відчувалася і змішувалася з іншими мертвими тілами.

Смерть ходила поруч. Ельфи кричали від страху і своєї безпорадності. Мої підлеглі були жорстокими, вони не вбивали одразу, вони гралися зі своїми жертвами. Монстри, які люблять металевий запах і страждання. Монстри, які бігали і рубали всіх в цьому колись світлому ельфійському селі щоб знайти ідіотьський камінчик. Монстри, які не мають нічого спільного з нею. Монстри, які знищили ціле село. Монстри, якими керую я.

Моя темна магія була моїм їством, моєю сутністю. Я знову притиснув її рану сильніше, дивився в її голубі, як небо, очі в яких вона бачила мене - принца цих чудовиськ які прийшли нищити її дім. Моя магія накрила її рану і почала змушувати рану гоїтися. Все працювало, мені стало легше. Їй доведеться довго відновлюватися після такого. Я відчув як вона трясеться, такого бути не повинно.

- Ей, Ларі, подивись на мене. - крикнув я їй, тримаючи її щоб вона заспокоїлась. Я почав гладити її по руках, по обличчю, торкаючись так як робив це лише для неї і іноді у своїх снах. Я був ніжним лише з нею.

- Валорне, добий мене, я не можу, боляче. - Вона сказала це своїм хриплим голосом, який для мене був приємнішим за спів пташок і за крики понівечених мною тіл і жертв цієї проклятої війни. Я не розумів чому і що з нею, я її ж зцілив. Так, крові витікло багато, але вона ж має жити.

- Всенсі? Тобі здається. Я не буду тебе вбивати. Нізащо. - Мій голос тепер тремтів і я не збирався цього приховувати. Полум'я було всюди. Ми були одні, посередині ,колись, бурлячої від розмов вулиці. Будинки обвалювалися, балки тріщали, голоса біля нас затихли і тепер крики були в іншій частині селі. Мої монстри всіх добивали.

А тепер і вона хоче щоб я зробив те саме із нею? Вбив її?

- Ні, ти не врятуєш вже мене. - Вона знову усміхнулася, я б хотів щоб це тривало вічність. Її посмішка змушувала хоч щось відчувати. Я тонув в ній так само як і в прекрасному океані її очей. Її очі, вони палали теплим світлом, наївністю і добром. Для мене це було новим, непритаманним моїй расі. 

- Про що ти говориш? Чому це? - запитав я її знову цим самим хлопчатським голосом. Мені не хотілось здаватися. Я хотів повірити в удачу, в довіру і в добру сторону цього світу, навіть якщо я не вписуюсь в рамки її світу.

- Ти темний ельф Валорне, кожна наша зустріч знищувала моє світло темрявою...Я слабка...Ти сильний Валорне... - Вона усміхнулася і з її рота потекла кров якою вона почала давитися і задихатися - Бистріше, благаю. - Вона знову попросила добити її. Я перестав на мить дихати, завмер. Разом зі мною і завмерло повітря навколо нас в очікуванні того що це якась ілюзія, неправда.

Неправда. Я не знав цього. Не знав що темрява здатна вбивати і таким способом.

-Я..я не знав, Ларіель. - звернувся до неї її ім'ям, хотів щоб вона почула як я його вимовляю. - Ти теж сильна, по-доброму наївна, але я тебе люблю, будь-ласка знай це. Знай. - Я не зміг стримати своїх слів, не зміг більше нічого сказати їй. Я був монстром навіть для неї. Чорт. Кохаю її.

- Ні, не помирай...Ні-Ні-Ні! - Я тримав її, дивлячись як їй стало ще більш боляче, вона вигиналася в агонії і не могла нічого сказати з повним ротом крові яка стікала на її біляве волосся. Мої руки намагалися її заспокоїти, я гладив її так, ніби це ще могло допомогти. Мені було боляче дивитися на її муки.

Я вийняв свій кинджал, приставив їй до горла холодний метал від якого відбивалися іскри затухаючого полум'я з будинку поруч. Я нахилився до неї, мої губи торкнулися її теплих від крові вуст. Невідриваючись від поцілунку, я перерізав їй горло. Її нерозбірливі рухи припинилися так само як і її дихання і тоді я підняв голову від її мертвого обличчя.