Пролог

Вона проживала свій останній момент. Останні подихи, за які чіплялася від болю, який розривав її зсередини. Останній раз я бачу її живі очі.

-Ва-лор-не - вона сказала моє ім'я переривчасто, ніби я міг щось зробити і якось допомогти. Моє і'мя пролунало з її вуст не як вирок, що мене не здивувало, вона не боялася мене і моєї присутності. Вона повинна ненавидіти мене. І має право.

-Все буде добре - відповів я їй, притискаючи руку до смертельної рани на її животі - Чуєш? - Мій голос мене зрадив. Цей панічний , наляканий голос, який взагалі не притаманий моїй натурі, який підвів мене. - Я врятую тебе. - І знову зрадив сам себе і її.

-Ні...не врятуєш. - Вона усміхалася так, як ті кого вже не врятувати. Я тримався так, як мене вчили. Прижав її сильніше до себе, тримаючи другою рукою її плече і голову на моїх колінах. Мої руки були в крові , не лише в її. Ми знищили ціле село за одну ніч. Її дім.

Навколо нас буяла стихія, вогонь палив усе на своєму шляху: будинки, рослини, життя, пам'ять - все це знищувало і ніколи не повертало назад, як і час. Все зникало в руйнівній силі полум'я і мого народу. Зникало так само, як і смертне життя світлої ельфійки. Вона лежить на моїх колінах і чомусь говорить зі мною з тією ж наївністю, ніби вона не помирала, а говорила про повсякденність.

Егоїстка, не їй жити вічністю.

І знову я це згадав. Згадав що та кого я кохав помирає і несе абсурдну дурницю, що я ніби її вже не врятую. Від цього хотілося сміятися, але гнилий запах смерті забирав в мене цю потребу. Вона не моя жертва - вона єдине що стримувало мене від монстрячої натури темного ельфа.

-Перестань, не говори дурниць, Ларі. - Крові на руках стало ще більше, вона стікала з моїх рук. Червона рідина стікала з її рани, тепла, але небезпечна. - Ти будеш жити...все буде добре. - Мої руки тряслися від безнадії.

Моя душа ставала більш порожньою з кожною секундою. Рвалася з кожним її подихом, намагаючись забрати мене з нею. Її дихання уповільнювалося. Грудна клітка піднімалася з хрипом у горлі. Вона була занадто бліда і безсила. Моя світла ніжність. Їй не личило дивитися в очі смерті яка її забирала. Смерть, яка відчувалася і змішувалася з іншими мертвими тілами.

Їх згуба ходила поруч. Ельфи кричали від страху і своєї безпорадності. Мої підлеглі були жорстокими, вони не вбивали одразу, а гралися зі своїми жертвами. Монстри, які люблять металевий запах і страждання. Монстри, які бігали і рубали всіх в цьому колись світлому ельфійському селі, щоб знайти ідіотський камінчик. Монстри, які не мають нічого спільного з нею. Монстри, які знищили ціле село. Монстри, якими керую я.

Я знову притиснув її рану сильніше, дивився в її світлі небесні очі в яких вона бачила мене - принца цих чудовиськ які прийшли нищити її дім. Моя магія накрила її рану - темна, важка, жива. Вона не лікувала. Вона тиснула.

Я змусив її тіло закривати розірвану плоть, стягувати краї рани всупереч болю, всупереч природі. Кров зупинилася, шкіра почала зростатися під моєю долонею.

Вона мусить жити.

Все працювало. Я видихнув. І в ту ж мить вона здригнулася. Різко. Неправильно. Її тіло не приймало це. Воно опиралося. Я відчув, як щось під моєю рукою йде не так — не рана, глибше. Ніби сама її сутність відштовхувала мою магію. Вона почала тремтіти сильніше, і це вже не було від втрати крові.

Такого… не повинно бути.

-Ей, Ларі, подивись на мене. - крикнув я їй, тримаючи її щоб вона заспокоїлась. Я почав гладити її по руках, по обличчю, торкаючись так як робив це лише для неї і іноді у своїх снах. Я був ніжним лише з нею.

-Валорне...добий мене...я не можу...боляче. - Вона сказала це своїм хриплим голосом, який для мене був приємнішим за спів пташок і за крики понівечених мною тіл і жертв цієї проклятої війни.

-Всенсі? Тобі здається. Я не буду тебе вбивати. Нізащо. - Мій голос тепер тремтів і я не збирався цього приховувати. Полум'я було всюди. Ми були одні, посередині ,колись бурлячої від розмов вулиці. Будинки обвалювалися, балки тріщали, голоса біля нас затихли і тепер крики були в іншій частині селі. Мої монстри всіх добивали.

А тепер і вона хоче щоб я зробив те саме із нею? Вбив її?

-Ні, ти не врятуєш вже мене. - В її очах був біль. Нестерпний, важкий. Для мене - безнайдійний.

-Про що ти говориш? Чому це? - запитав я її знову цим самим хлопчатським голосом. Мені не хотілось здаватися. Я хотів повірити в удачу, в довіру і в добру сторону цього світу, навіть якщо я не вписуюсь в рамки її світу.

- Ти не розумієш… - вона ледве видихнула, ковтаючи кров. - Це не лікування… ти змушуєш моє тіло… воно не витримує… Я не можу втримати це… Валорне…. - Вона усміхнулася і з її рота потекла кров якою вона почала давитися і задихатися - Бистріше, благаю. - Моє дихання і думки зупинилися. Разом зі мною і завмерло повітря навколо нас в очікуванні того що це якась ілюзія, неправда.

Неправда. Я не хотів цього....не так....не вона.

-Я..я не хотів, Ларіель. - звернувся до неї її ім'ям, хотів щоб вона почула як я його вимовляю. - Ти теж сильна, по-доброму наївна, але я тебе люблю, будь-ласка, знай це. Знай. - Я не зміг стримати своїх слів, не зміг більше нічого сказати їй. Я був монстром навіть для неї. Чорт. Кохаю її.

-Ні, не помирай...Ні-Ні-Ні! - Я тримав її, дивлячись як вона вигиналася в агонії і не могла нічого сказати з повним ротом крові, що стікала на її біляве волосся. Мої руки намагалися її заспокоїти, притримували, ніби це ще могло допомогти. Мені було боляче дивитися на її муки.

Я більше не міг дивитися, як вона задихається. Як її тіло ламається під моїми руками. Я не рятував її. Я робив тільки гірше. Моя рука сама потягнулась до кинджала. Холодний метал ліг у долоню так звично, ніби це ще одна жертва. Але це була не вона. Це був я.

Я нахилився до неї повільно, майже обережно, ніби боявся злякати. Її дихання було уривчастим, гарячим, з присмаком крові.