Розділ 7

Поблизу торгового центру змінив тактику і, стиснувши зубами чорну троянду, наблизився до гурту дівчат. Від несподіванки вони запищали, розділяючись по двоє. Кружляючи навколо та між ними я посміхався, вишкіряючись. Мій образ наполохав їх, і одна кинула мені в обличчя :

— Придурок!

Не довго думаючи, я обірвав пелюстки на одній із чорних троянд та розсипав їх над нею. Маленька помста за образу.

Обираючи наступну дійову особу у моєму спектаклі, сів на підпірну стінку однієї із клумб і схилив голову. Волосся впало на обличчя, приховуючи грим.

Відчув на собі погляд, але не підвів голову. Стримав бажання глянути у вічі людині, яка зацікавилась мною. Все, що я міг бачити, були білі кросівки, що крадькома наближалися до мене. Втриматись було важко і я різко підняв голову, вишкіряючись у божевільній посмішці.

Переді мною стояла мініатюрна жінка. Її коротка зачіска відкривала обличчя, розповідаючи про вік. На перший погляд, їй було далеко за п'ятдесят. Спокій, який вона випромінювала, вражав.

— Юначе, — звернулась до мене, — з вами все добре?

Я мовчки хитнув головою на знак згоди та стер з обличчя гримасу, яка мала злякати її.

Якийсь час ми просто дивилися один на одного, вивчаючи. Кого вона бачила в мені? Дурня, який намастився білилом і всівся посеред міста чи людину, в якої відібрали обличчя? В цьому образі я не був безликою сірою масою, але й не був звичайною людиною. Ким я був в її уяві, якщо вона зацікавилась і не злякалася?

Жінка підійшла ближче та сіла поруч. Вона мовчала, про щось думаючи. Я ж тримав квіти і сидів нерухомо.

— Я розумію вас... — тихо мовила вона. — Здається ви в розпачі буденності втратили себе...

Від її слів на моїх очах виступили сльози.

Рука сама потягнулася до білих троянд. Їх залишилося всього дві. Витягнувши одну за одною білі, я додав до них одну чорну і поклав жінці на коліна.

Вона торкнулася стебел, зачищених від шипів і провела рукою до бутонів.

— Подбали, щоб ніхто не поранився?

Ніжний голос проникав у свідомість, огортаючи теплом та затишком.

— Хоч у самого безліч ран, що досі не загоїлись... Вірно? — її пальці пестили пелюстки квітів, а погляд ковзав моєю маскою.

Хотілося відповісти їй, але в горлі пересохло і я не наважився розтулити рота.

— Відпустіть, — її долоня торкнулася мого плеча, — воно того не варте.

Стиснувши стебла троянд у маленькій долоні, вона підвелася.

— Дякую, за квіти, — піднесла їх до обличчя і вдихнула аромат.

Я дивився на неї, як людина, яка прийшла на сповідь і їй відпустили всі гріхи. З полегшенням чи що. Вона відчувала мій стан попри маску та божевілля, які приховували під собою невдаху, яким я й був насправді.

І тут в голові немов щось клацнуло. Я зірвався з місця і щодуху помчав у напрямку, відомому лише мені. Минаючи будівлі та людей, об'їжджаючи вибоїни та нерівності, прямував туди, де хотів залишити весь свій біль та відчай, всі нездійсненні мрії.

Я зупинився перед будівлею, яка з дитинства була для мене чимось таким важливим та довершеним.

Ставши перед головним входом на одне коліно, поклав дві чорних троянди на холодний бетон ґанку. Я нарешті поставив крапку і звільнився від тягара, що тиснув на плечі.

***

Ввімкнувши світло в кімнаті, розщібнув кріплення на роликах і звільнився від неонового світла. Піджак полетів на ліжко. Висмикнувши з джинсів край сорочки, розщібнув ґудзики. Тонка тканина зісковзнула з плечей додолу.

Зв'язавши волосся гумкою, яку знайшов на гримерному столі, сів навпроти дзеркала.
Ватні диски стояли в скляній коробці. Взявши декілька штук, намочив розчином для зняття гриму і почав стирати маску. З під білого тла на мене дивився справжній я. Кур'єр, чия сумка стояла в кутку кімнати і досі пахла ароматом папероні та троянд.

Змивши весь грим, одним рухом згорнув зі столу до смітника всі засоби, пензлики та спонжі, якими користувався, ховаючись від себе під товстим шаром фарби. 

"Я чекаю на тебе щовечора", — лунав відголосок її слів у моїй голові.

Ну що ж! Побачимо завтра, чи справді вона чекає на мене? На мене справжнього!

                                                                                                                                   Кінець

***

Ось і завершилась ця весняна історія пошуку щирості та яскравих емоцій серед буденності життя)

Дякую за прочитання та коментарі, дуже приємно читати про ваші враження! 

Щоб не загубити мою авторську сторінку, раджу підписатися на Софі Волар.

Якщо вам сподобалась історія, подаруйте книзі сердечко. Вам не важко, а мені дуже приємно ❤️

Бажаю світлих та щирих емоцій! Теплих та радісних знайомств! ❤️

До оповідання є візуали в моєму телеграм-каналі t.me/SofiVolar.

Оповідання написано в рамках літмобу #березневі_буккотики.

Більше оповідань від моїх колег шукайте за тегом #березневі_буккотики.

А ще запрошую прочитати мої книги :

— НОН-СТОП;

— НА МЕЖІ СПОКУСИ;

— РІЗДВЯНА ЦУКЕРКА;

— ДОМОВИЙ.