Розділ XV. Тиша після

Після лікарні я перестала рахувати дні. Вони просто приходили один за одним. Ранок. День. Ніч. І знову ранок. Усе навколо продовжувало жити так, ніби нічого не сталося. Люди поспішали на роботу. Машини сигналили на перехрестях. У кав'ярнях сміялися. Хтось сварився телефоном. Хтось поспішав на побачення. А я дивилася на цей світ і не могла зрозуміти, як він посмів не зупинитися. Як він міг продовжувати існувати, коли для мене все змінилося? Мені здавалося несправедливим навіть те, що сонце щоранку сходило так само. Я ненавиділа ранки. Бо прокидаючись, на кілька секунд забувала. А потім згадувала. І біль приходив знову. Філіп майже не залишав мене саму. Спочатку це дратувало. Я не хотіла його бачити. Не хотіла чути його голос. Не хотіла відчувати його руки. Мені здавалося, що як тільки він торкнеться мене, я згадаю все. Лікарню. Слова лікарки. Його обличчя. Нашу дитину, якої я навіть не встигла побачити. Тому я відсторонювалася. А він не сперечався. Просто залишався поруч. Іноді сидів у вітальні, поки я була в іншій кімнаті. Іноді залишав чашку кави біля дверей. Іноді просто мовчки дивився на мене. Він більше не питав, чи мені щось потрібно. Бо знав, що я скажу «ні». Він просто робив. Замовляв їжу, яку я любила. Стежив, щоб я приймала ліки. Відкладав зустрічі. Скасовував поїздки. І майже не працював при мені. Одного вечора я не витримала.

— Ти можеш перестати?

Він підняв очі від телефону.

— Що саме?

— Робити вигляд, що все нормально.

Філіп кілька секунд мовчав.

— Я не роблю вигляд.

— Тоді чому ти поводишся так спокійно?

Він відклав телефон.

— Я не спокійний.

— Не схоже.

— Бо ти не бачиш, що в мене всередині.

Я відвернулася.

— Мені здається, ти все контролюєш.

Він гірко усміхнувся.

— Цього разу я не зміг проконтролювати нічого.

Я нічого не відповіла. Він встав і підійшов до вікна. Довго стояв спиною до мене.

— Я повинен був захистити тебе.

Його голос був тихим.

— Філіпе...

— Не треба.

Він провів рукою по обличчю.

— Я знаю, що ти не хочеш це чути. Але я повинен був.

Я дивилася на нього.

— Ти не міг знати.

— Міг.

— Ні.

— Міг.

Він повернувся.

— Я знав, що в мене є вороги. Знав, що вони можуть спробувати вдарити через тебе. Я просто повірив, що все владнав.

— А не владнав.

— Ні.

У його голосі не було виправдання. Лише факт. І чомусь це було страшніше. Тієї ночі я прокинулася близько третьої. У кімнаті було темно. Філіпа поруч не було. Я вийшла в коридор і побачила світло з кухні. Він сидів за столом. Перед ним стояла склянка води. Телефон лежав поруч. Він не користувався ним. Просто сидів. Я зупинилася у дверях.

 — Ти не спиш? Він підняв голову.

— Ні.

— Чому?

— Не хочеться.

Я зайшла на кухню. Сіла навпроти. Кілька хвилин ми мовчали. Потім я запитала:

— Ти плакав?

Філіп подивився на мене.

— Ні.

— Очі червоні.

— Втомився.

Я нічого не сказала. Ми обоє знали, що він бреше. Я вперше побачила його таким. Без броні. Без холодності. Без того чоловіка, якого знали інші. Просто Філіп. Чоловік, який втратив свою дитину. Я простягнула руку через стіл. Він подивився на неї. Потім накрив мою долоню своєю. І ми так і залишилися сидіти. Не говорячи. Мабуть, уперше після лікарні мені не хотілося від нього тікати. Через кілька днів я повернулася до роботи. Філіп був проти.

— Ти ще не готова.

— А коли буду?

Він нічого не відповів.

— Через місяць?

Тиша.

— Через рік?

Він подивився на мене.

 — Елізо, справа не в роботі.

— А в чому?

— Я боюся за тебе.

Я усміхнулася.

— Ти ж не можеш поставити охорону біля мене на все життя.

— Можу.

— Філіпе.

— Можу.

— І це не життя.

Він довго дивився на мене.

— Можливо.

Я взяла сумку.

— Я повертаюся на роботу.

— Я відвезу тебе.

— Ні.

— Елізо.

— Я сама.

Він не сперечався. Лише сказав:

— Добре.

Але я знала його достатньо добре. Якщо Філіп говорив «добре», це далеко не завжди означало, що він погодився. На роботі все здавалося чужим. Я сиділа за своїм столом, дивилася на документи й не могла зосередитися. Раніше мені подобалося відчуття порядку. Документи. Статті. Договори. Закони. Усе мало свої правила. Якщо знати їх достатньо добре, можна було знайти вихід майже з будь-якої ситуації. Але тепер я знала, що існують речі, проти яких закон безсилий. Можна мати освіту. Можна знати всі свої права. Можна бути обережною. Але якщо хтось вирішить завдати тобі болю — іноді цього недостатньо. Саме тоді в мені вперше з'явилася думка. Дуже проста. І дуже страшна. Я більше не хочу бути слабкою. Того вечора Філіп приїхав за мною. Я сіла в машину. Він подивився на мене.

— Як пройшов день?

— Нормально.

— Ти втомилася?

— Так.

Він завів двигун. Ми їхали мовчки. Я дивилася у вікно. І раптом сказала:

— Філіпе.

— Так?

— Ти знаєш, хто це зробив?

Його руки сильніше стиснули кермо.

— Елізо...

— Просто відповідай.

— Ми працюємо над цим.

— Це не відповідь.

— Я знайду його.

Я повернула голову.

— Коли?

Він мовчав.

— Коли, Філіпе?

— Коли буду впевнений.

— У чому?

— Що ми знаємо все.

Я дивилася на нього.

— А якщо я хочу знати зараз? — Ти не хочеш знати.

— Не вирішуй за мене.

Він різко повернув голову в мій бік.

— Я не хочу, щоб ти в це втягувалася.

Я тихо засміялася.  

— Втягнулася?

Він замовк.

— Я вже втягнулася, Філіпе.

Я відчула, як у горлі з'явився клубок.

— Через тебе мене викрали.

Він опустив погляд.