Розділ XIІІ. Там, де немає Філіпа Ковача

Іноді мені здається, що люди закохуються не в людину. Вони закохуються в те, якими стають поруч із нею. Я довго не могла зрозуміти, що саме тримало мене біля Філіпа. Не його впевненість. Не влада. Не навіть те, як він дивився на мене, ніби серед сотень людей бачив лише одну. Можливо, я закохалася в чоловіка, яким він ставав тоді, коли навколо не було нікого. Коли не потрібно було командувати. Коли не потрібно було контролювати. Коли його телефон мовчав, двері були зачинені, а весь його страшний світ залишався десь далеко. Саме таким я побачила його в горах. Ми поїхали майже спонтанно. Принаймні так це виглядало для мене. Одного ранку Філіп зайшов на кухню, коли я пила каву, поклав телефон на стіл і сказав:

— Збирай речі.

Я підняла на нього очі.

— Куди?

— В гори.

Я навіть не одразу зрозуміла.

— Що?

— Ти чула.

— А працювати?

— Ні.

— А ти?

— Теж ні.

Я примружилася.

— Філіпе Ковач, ти щойно добровільно сказав, що не будеш працювати?

— Не починай.

Я засміялася.

— Ні, я хочу це почути ще раз.

Він нахилився до мене й забрав чашку з моїх рук.

— Елізо.

— Що?

— Я хочу кілька днів побути з тобою без телефону.

Я перестала усміхатися.

— Серйозно?

— Абсолютно.

— А твої люди?

— Вони переживуть.

— А якщо щось станеться?

Філіп подивився на мене.

— Тоді вони мені зателефонують.

— Ти ж сказав без телефону.

— Я сказав без роботи.

— А-а.

Я забрала чашку назад.

— Тоді це не відпочинок.

— Це переговори.

— З ким?

— З тобою.

— І що ти хочеш отримати?

Він нахилився ближче.

— Кілька днів, коли ти будеш тільки моєю Елізою.

Я відвела погляд, бо не хотіла, щоб він бачив, як сильно на мене подіяли ці слова. Будинок у горах був невеликим. Зовсім не таким, як його будинок біля лісу. Там усе було просторе, продумане, майже ідеальне. Тут — навпаки. Дерев'яні стіни. Великі вікна. Камін. Невелика кухня. Дві спальні. Старий диван, який, здавалося, пам'ятав ще чиєсь життя до нас. І неймовірний краєвид за вікном. Гори починалися майже одразу за будинком. Вранці вони тонули в тумані. Увечері темніли, і між ними залишалося лише кілька смуг сонячного світла. Я стояла біля вікна й дивилася назовні.

— Подобається?

Я повернулася. Філіп стояв у дверях. Без піджака. Без годинника. Без телефону в руці. Я навіть не одразу його впізнала.

— Ти тут буваєш?

— Рідко.

— Чому?

Він підійшов до мене.

— Колись приїжджав часто.

— А зараз?

— Зараз життя трохи інше.

Я подивилася на нього.

— Через мене?

— Частково.

— Я зіпсувала тобі гори?

— Ти зіпсувала мені багато чого.

Я обурено подивилася на нього. Він усміхнувся.

— Наприклад, тепер я не можу нормально спати, якщо тебе немає поруч.

Я штовхнула його в плече.

— Дурень.

Він перехопив мою руку.

— Можливо.

І поцілував мене в долоню. Зовсім просто. Без пристрасті. Без тієї напруги, яка так часто виникала між нами. Просто поцілував. І саме такі моменти я пам'ятаю найкраще. Першого дня ми майже нікуди не ходили. Готували разом. Точніше, готувала я. Філіп сидів на кухонній стільниці й заважав.

— Ти можеш хоча б щось зробити?

— Я роблю.

— Що?

— Підтримую тебе морально.

— Філіпе, ти вже двадцять хвилин сидиш і їси сир.

— Я контролюю якість продуктів.

Я розвернулася до нього.

— Вийди з кухні.

— Це мій будинок.

— Тоді я піду.

Він одразу зіскочив зі стільниці.

— Добре.

— Що добре?

— Я піду.

Я здивовано дивилася, як він справді почав виходити.

— Філіпе!

Він обернувся.

— Що?

— Ти нестерпний.

— Ти вже це казала.

— І ще скажу.

— Я готовий.

Я не втрималася від сміху. Він підійшов до мене, обійняв зі спини й поклав підборіддя мені на плече.

— Не сердься.

— Я не серджуся.

— Сердишся.

— Трохи.

— Сильно?

— Дуже.

— Що зробити?

Я задумалася.

— Приготуй вечерю.

Він замовк. Я повернула голову.

— Що?

— Нічого.

— Ти не вмієш?

— Вмію.

— Що саме?

— Лище м'ясо і каву.

Я розсміялася. Філіп притиснув мене сильніше.

— Не смійся.

— Ти щойно зізнався, що не вмієш готувати.

— Я ніколи не казав, що вмію.

— А поводишся так, ніби можеш усе.

Він на секунду замовк.

— Не все.

Я подивилася на нього через плече. Він уже не усміхався.

— Що?

— Не все, Елізо.

І в його голосі було щось таке, що змусило мене замовкнути. Я накрила його руку своєю.

— Я знаю.

Наступного ранку я прокинулася раніше. Філіп спав. Я лежала поруч і просто дивилася на нього. Дивно було бачити його таким. Без звичної холодності. Без напруженої щелепи. Без того погляду, від якого люди замовкали. Уві сні він здавався молодшим. Майже звичайним. Я обережно провела пальцями по його волоссю.

— Не сплю.

Я завмерла.

— Ти прикидався?

— Ні.

— Брехун.

— Ти сама мене розбудила.

— Я тебе не будила.

Він розплющив очі.

— Тоді продовжуй.

— Що?

— Те, що робила.

— Я нічого не робила.

— Звичайно.

Я хотіла забрати руку, але він перехопив її. Притиснув до губ.

— Доброго ранку.

— Доброго.

Він не відпускав. Я дивилася на наші руки.

— Філіпе?

— Мм?

— Ти щасливий?

Він відкрив очі. Я не знала, навіщо поставила це запитання. Мабуть, хотіла знати. Не про гроші. Не про владу. Не про його людей. Не про те, скільки ворогів він має. Просто про нього. Він довго мовчав.