Розділ XII. Те, що мало закінчитися

Того вечора я затрималася на роботі. Останній клієнт пішов майже о дев’ятій, а мені ще потрібно було закінчити документи, які не могли чекати до ранку. Я пам’ятаю, як дивилася на годинник і думала тільки про одне — хочу додому. До Філіпа. Тоді я вже не сприймала його будинок як чуже місце. Він став моїм. Можливо, саме це й лякало мене найбільше. Я вимкнула комп’ютер, зібрала речі й вийшла з офісу. На вулиці було майже порожньо. Повітря стало холоднішим, ніж удень. Я сіла в машину, завела двигун і кілька хвилин просто сиділа, дивлячись перед собою. Втома накрила мене різко. Хотілося душ, гарячу їжу і Філіпа поруч. Я виїхала на дорогу. Спочатку нічого дивного не помічала. Світло фар. Місто. Кілька машин попереду. Звичайний вечір. А потім на одному з поворотів я помітила автомобіль позаду. Темний. Без якихось особливих ознак. Він просто їхав. Я не звернула уваги. Через кілька хвилин повернула праворуч. Він теж. Я змінила смугу. Він змінив. Я почала відчувати неприємне напруження в грудях. «Збіг». Саме це я сказала собі. Мені просто здалося. Я проїхала ще кілька кварталів. Повернула до магазину, хоча не збиралася туди їхати. Автомобіль проїхав далі. Я видихнула.

— Боже...

Мені стало навіть смішно. Я вже почала бачити загрозу всюди. Життя поруч із Філіпом явно робило свою справу. Я купила воду, постояла кілька хвилин, а потім знову сіла за кермо. І побачила його. Той самий автомобіль. Стояв через дорогу. Мене наче облили холодною водою. Я не рушила одразу. Просто дивилася. Серце почало битися швидше. Машина рушила першою. Я теж. Цього разу я вже не переконувала себе, що це випадковість. Я приїхала додому пізніше, ніж планувала. Філіпа ще не було. Я зайшла в будинок, кинула сумку на крісло і відразу перевірила телефон. Жодного повідомлення. Я набрала його.

— Привіт.

— Ти де?

— Ще не вдома?

— Вдома.

— Щось сталося?

Я замовкла.

— Елізо?

— За мною стежили.

На тому кінці стало тихо. Не довго. Але достатньо, щоб я це помітила.

— Що ти сказала?

— За мною їхала машина.

— Яка?

— Темна.

— Марка?

Я назвала.

— Номер?

Я назвала те, що запам’ятала.

— Ти впевнена, що це була саме вона?

— Так.

Його голос змінився. Зовсім трохи. Але я вже знала Філіпа достатньо добре.

— Ти зараз де?

— Вдома.

— Двері замкнені?

— Так.

— Не виходь.

— Філіпе...

— Елізо, не виходь із дому.

Я сіла на диван.

— Ти знаєш, хто це?

Пауза.

— Поки що ні.

— Ти брешеш.

— Я не брешу.

— Ти просто не хочеш мені сказати.

— Елізо.

— Хто це?

Він довго мовчав. А потім сказав:

— Я думав, що це вже закінчилося.

Я випрямилася.

— Що саме?

— Проблема з людиною, про яку я тобі розповідав.

Я насупилася.

— Твоїм ворогом?

— Так.

Я відчула, як холод проходить по спині.

— Ти казав, що з ним усе вирішено.

— Я був у цьому впевнений.

— А тепер?

— Тепер я вже не впевнений.

Я піднялася з дивана й почала ходити кімнатою.

— Хто він?

— Людина, яка давно хоче забрати в мене те, що я не збираюся віддавати.

— Що саме?

— Владу.

— І гроші?

— Не тільки.

— Тоді що?

Філіп мовчав. Я зупинилася.

— Філіпе.

— Територію. Людей. Вплив.

— І мене?

Він нічого не сказав. Мені стало моторошно.

— Він хоче мене використати проти тебе?

— Можливо.

— Ти знаєш, що він міг зробити із моїми батьками.

— Я знаю.

— Ти через нього відправив їх за кордон?

Пауза.

— Так.

Я стиснула телефон.

— Ти навіть не сказав мені.

— Тому що не хотів, щоб ти боялася.

— Я не дитина!

— Я знаю.

— Тоді перестань поводитися зі мною так, ніби я нічого не можу витримати!

— Саме тому я зараз усе тобі розповідаю.

Його голос став твердішим. Я замовкла.

— Після того, як до твоїх батьків прийшли люди, я почав шукати того, хто стояв за цим.

— І знайшов?

— Так.

— І?

— Я вирішив питання.

Я гірко всміхнулася.

— Ти знову це говориш.

— Цього разу я справді так думав.

— Але він повернувся.

— Я не знаю, чи повернувся саме він.

— Тоді що ти знаєш?

Філіп мовчав.

— Кажи.

— Я знаю, що сьогодні за тобою стежили.

— І що це означає?

— Що хтось хоче, щоб я знав.

Я перестала ходити.

— Не розумію.

— Якщо людина справді хоче тебе забрати, вона не буде просто їхати за тобою.

Мені стало холодно.

— А що вона зробить?

— Зробить так, щоб ти не зрозуміла, що це почалося.

Я мовчала.

— А ця людина хотіла, щоб ти помітила.

Я подивилася на темне вікно.

— Тобто це попередження?

— Я не знаю.

— Але ти думаєш, що так.

— Так.

Я присіла на край ліжка.

— Філіпе...

— Я приїду.

— Не треба.

— Елізо.

— Я не хочу, щоб ти приїжджав сюди через кожну машину, яка їде за мною.

— Це не «кожна машина».

— Звідки ти знаєш?

— Бо я знаю свій світ.

Я замовкла. Він додав:

— І саме тому я не хочу, щоб ти була в ньому.

Я гірко посміхнулася.

— Трохи запізно.

На тому кінці запала тиша. Я знала, що влучила.

— Ти сам мене в нього привів.

— Я знаю.

— Ти показав мені своїх людей.

— Знаю.

— Ти дозволив мені бути поруч із тобою.

— Знаю, Елізо.

— Тоді не кажи зараз, що я не повинна бути в твоєму світі.

Філіп довго мовчав.

— Я просто хочу, щоб ти залишилася живою.

Моя злість раптом кудись зникла. Я опустила погляд.

— Я теж.

Філіп приїхав через сорок хвилин. Я чекала його на кухні. Він зайшов мовчки, поклав телефон на стіл і подивився на мене. Я одразу зрозуміла. Щось не так.