Розділ X. Без дороги назад

Я поїхала до батьків у суботу. Без попередження. Просто одного ранку прокинулася з думкою, що хочу побачити маму. Можливо, скучила. Можливо, мені просто хотілося хоча б на кілька годин повернутися в життя, де найбільшою проблемою було те, що батько вкотре залишив чашку на кухонному столі, хоча мама просила не робити цього сотні разів. До життя, у якому мене чекали. У якому мене любили задовго до того, як я сама зрозуміла, наскільки сильно можу прив'язатися до іншої людини. Я їхала трасою й майже не думала про Філіпа. Майже. Телефон кілька разів засвітився на пасажирському сидінні. Я не дивилася. Хотіла побути просто Елізою. Не його Елізою. Не дівчиною Філіпа Ковача. Не жінкою, про яку могли знати люди, чиїх імен я не знала. Просто дочкою. Я приїхала ближче до обіду. І одразу зрозуміла, що щось не так. Будинок був зачинений. Не просто двері. Ворота. Я вийшла з машини й кілька секунд стояла перед подвір'ям. Подивилася на вікна. Занадто тихо. Я дістала телефон. Подзвонила мамі. Абонент недоступний. Спробувала ще раз. Те саме. Тоді зателефонувала батькові. Нічого. Я відчула, як у грудях починає стискатися. Мама ніколи не вимикала телефон. Ніколи. Я підійшла до воріт і побачила маленький білий аркуш, приклеєний до них. Не записка. Повідомлення від сусідки. «Елізо, не лякайся. Твої батьки поїхали. Вони просили тобі нічого не говорити телефоном. Зателефонуй мені, коли приїдеш». Я перечитала двічі. Потім ще раз. І одразу набрала номер. Сусідка відповіла майже відразу.

— Елізо?

— Де мої батьки?

— Ти вже приїхала?

— Так. Де вони?

На тому кінці запала пауза.

— Вони поїхали кілька днів тому.

— Куди?

— За кордон.

Я заплющила очі.

— Чому?

— Не знаю.

— Не брешіть мені.

— Елізо...

— Будь ласка. Скажіть мені правду.

Жінка важко зітхнула.

— Твій батько просив не говорити.

— А я прошу вас.

Знову тиша.

— До них приходили.

Я перестала дихати.

— Хто?

— Я не знаю.

— Чоловік?

— Так.

— Один?

— Спочатку один. Потім ще двоє.

Я стиснула телефон.

— Що вони хотіли?

— Питали про тебе.

Мені стало холодно. Навіть попри сонце.

— Про мене?

— Так.

— Що саме?

— Де ти працюєш. Де живеш. Чи часто приїжджаєш. З ким спілкуєшся.

Я прикрила очі рукою.

— І що зробили мої батьки?

— Твоя мама дуже злякалася.

Я відчула, як у мене починають німіти пальці.

— Вони їм погрожували?

— Прямо — ні.

— А непрямо?

Жінка замовкла. І цього вистачило.

— Де вони зараз?

— За кордоном. Твій батько сказав, що там безпечніше.

Я майже не чула наступних слів. Бо в голові вже була одна думка. **Філіп. **Я знала. Не могла довести. Не мала жодного факту. Але знала. Він завжди казав, що його світ не повинен торкатися мене. А тепер він торкнувся моїх батьків. Я подякувала сусідці, сіла в машину й набрала номер мами. Цього разу вона відповіла.

— Елізо?

— Мамо, де ви?

— Я хотіла тобі сказати...

— Чому ви поїхали?

Тиша.

— Мамо.

— Ми з батьком вирішили, що так буде краще.

— Для кого?

— Для тебе.

Я заплющила очі.

— Не треба.

— Елізо...

— Не кажи мені, що все добре.

— Все не так страшно.

— Тоді чому ви поїхали?

Мама мовчала. Я вже знала відповідь.

— Це через Філіпа?

Тиша. Довга. Нестерпна.

— Мамо.

— Я не знаю, хто він такий, Елізо.

У мене пересохло в роті.

— Що?

— Я не знаю, хто він. І не хочу знати.

— Тоді чому...

— Бо люди, які приходили, знали про нього.

Я стиснула кермо.

— Що вони сказали?

— Що тобі краще не залишатися з ним.

Мені стало важко дихати.

— Вони сказали це тобі?

— Вони сказали, що якщо ми хочемо, щоб із нами все було добре, нам краще не бути поруч із тобою.

Я мовчала.

— Мамо...

— Твій батько вирішив, що ми поїдемо.

— І ви просто поїхали?

— Ми не знали, що робити.

— Ви могли мені сказати!

— І що б ти зробила?

Я відкрила рот. І не знайшла відповіді. Мама тихо продовжила:

— Ти б приїхала.

Я мовчала.

— А ми не хотіли, щоб ти приїжджала.

Це було болючіше за все.

— Ви мене боїтеся?

— Ні, доню.

Її голос затремтів.

— Ми боїмося за тебе.

Я заплющила очі. І вперше за весь час мені стало страшно не за себе. За них. Я їхала назад майже три години. Філіп телефонував. Я не відповідала. Ще раз. Не відповідала. Потім написав: «Елізо, де ти?» Я не відповіла. Через десять хвилин: «Подзвони мені». Я все ще мовчала. А потім прийшло: «Я знаю, що ти у батьків». Я різко натиснула на гальма. Машина зупинилася біля узбіччя. Я дивилася на це повідомлення. Не могла повірити. Я набрала його. Він відповів одразу.

— Елізо.

— Ти знав?

Мовчання. Мені не потрібна була відповідь.

— Ти знав, що до них приходили?

— Так.

Я відчула, як мене накриває злість.

— І мовчав?

— Я намагався вирішити це.

— Вирішити?!

— Елізо...

— Ти знав, що вони змушені були залишити власний будинок, а я дізнаюся про це від сусідки?!

— Твої батьки живі й у безпеці.

— Ти зараз серйозно?!

— Так.

— Ти навіть не розумієш, наскільки це звучить жахливо!

— Я прекрасно розумію.

— Ні! Ти нічого не розумієш!

Я кричала. Мені було байдуже, що машина стояла посеред дороги. Байдуже, що хтось міг мене почути.

— Ти сказав, що захистиш мене!

— Я сказав, що зроблю все, щоб захистити тебе.

— А мої батьки?!

— Саме тому вони поїхали.

Я завмерла.

— Що?

— Я попросив їх виїхати.

Мені здалося, що я неправильно почула.