Сповідь: її історія

Розділ VII. Місце, де він був просто Філіпом

Я пам'ятаю нашу першу вечерю. Не тому, що там сталося щось надзвичайне. Навпаки. Не було дорогого ресторану. Не було музики, свічок чи офіціантів, які вміли посміхатися так, ніби кожна людина за столиком була найважливішою у світі. Не було навіть тієї показової розкоші, яку я чомусь очікувала побачити поруч із ним. Був будинок. Ліс. Тиша. І чоловік, якого я тоді ще зовсім не знала.

— Куди ми їдемо?

Я поставила це питання вже втретє. Філіп навіть не повернув голови.

— Я чув тебе з першого разу.

— Тоді чому не відповів?

— Бо ти все одно не передумаєш.

Я скосила на нього очі.

— А ти звідки знаєш?

— Якби ти хотіла передумати, вже попросила б зупинитися.

Я закотила очі.

— Ненавиджу людей, які думають, що знають мене краще, ніж я сама.

— Тоді тобі зі мною буде важко.

Я повернулася до вікна. Самовпевнений. Це слово я тоді подумала про нього. Самовпевнений і надто спокійний. Ми вже кілька разів перетиналися по роботі. Я знала, хто він. Знала достатньо, щоб розуміти. Філіп Ковач — не той чоловік, із яким варто легковажно гратися в довіру. Але я ще не знала його справжнього. Не знала, де він живе. Що любить. Що робить, коли навколо немає людей. І точно не знала, навіщо він раптом вирішив повезти мене кудись за місто.

— Якщо ти збираєшся мене викрасти, — сказала я, дивлячись у вікно, — то попереджаю, я дуже проблемна заручниця. Він нарешті подивився на мене.

— Я вже зрозумів.

— І не мовчатиму.

— Це я теж зрозумів.

— І буду чинити опір.

На його губах з'явилася ледь помітна усмішка.

— У цьому я навіть не сумнівався.

— Ти взагалі можеш хоч раз нормально відповісти?

— Можу.

— І?

— Ми їдемо вечеряти.

Я недовірливо подивилася на нього.

— В ліс?

— Не зовсім у ліс.

— Філіпе.

— Елізо.

— Це підозріло.

— Для тебе все підозріло.

— З тобою — так.

Він нічого не відповів. А я знову повернулася до вікна. Через кілька хвилин місто залишилося позаду. Будинки стали рідшими. Потім зникли зовсім. Дорога пішла між деревами. Я мимоволі випросталася.

— Куди ми приїхали?

— Майже.

Ще кілька хвилин — і машина звернула з дороги. Я чекала побачити звичайний заміський будинок. Але коли ворота відчинилися, я зрозуміла, що помилилася. Територія була величезною. Будинок стояв трохи осторонь від дороги, оточений деревами. Не кричущо великий, не схожий на палац, яким я чомусь уявляла житло людини на кшталт Філіпа. Навпаки. Він був красивим саме своєю стриманістю. Світлий фасад. Великі вікна. Дерево. Камінь. Тераса, що виходила просто до саду. Десь далі починався ліс. Я дивилася на все це через скло автомобіля й не могла зрозуміти, чому від цього місця мені стало так спокійно.

— Це твоє? — запитала я.

— Моє.

— Ти тут живеш?

— Ні.

Я повернулася до нього.

— Тоді навіщо тобі цей будинок?

Філіп заглушив двигун.

— Побачиш.

Перше, що мене здивувало, коли я зайшла всередину, — там не було холодно. Не фізично. Я про відчуття. Я очікувала побачити щось схоже на нього самого. Холодне. Ідеально організоване. Дороге. Майже стерильне. Але будинок був іншим. Тут лежали книги. На дивані недбало лежав плед. На кухні стояли дерев'яні дошки, посуд, келихи. На холодильнику я помітила кілька фотографій. Я зупинилася. Філіп уже пішов далі.

— Ти не збираєшся пояснювати, чому в тебе тут нормальний будинок?

Він обернувся.

— А яким він мав бути?

— Не знаю.

Я чесно замислилася.

— Я очікувала щось... холодніше.

Він подивився на мене кілька секунд.

— Це не офіс.

— Я помітила.

Я зняла пальто.

— Тут дуже затишно.

Він нічого не відповів. Я знову подивилася на фотографії. На одній був хлопчик. Дуже маленький. Можливо, років п'яти. На іншій — чоловік, якого я не знала. На третій — Філіп. Молодший. Зовсім інший. Я не встигла роздивитися.

— Не чіпай.

Я відразу забрала руку.

— Я просто дивилася.

— Я знаю.

— Тоді не треба було так говорити.

Він подивився на мене.

— Я не хотів тебе образити.

Я здивувалася. Не словам. Самому факту, що він це сказав. Філіп підійшов до фотографій і взяв одну в руки. Ту, де був хлопчик. Його обличчя змінилося. Лише трохи. Але я помітила.

— Твій син?

Він подивився на мене.

— Ні.

— Брат?

— Мій племінник.

— А.

Я не знала, що сказати. Тому сказала перше, що спало на думку:

— Він милий.

— Був.

Я насупилася.

— Що означає «був»?

Філіп поставив фотографію назад.

— Він виріс.

Я засміялася.

— Я вже подумала, що ти сказав щось страшне.

Він подивився на мене. І я одразу перестала сміятися.

— Пробач.

— За що?

— Не знаю.

— Ти часто вибачаєшся, коли не зробила нічого поганого?

— Ні.

— Брешеш.

Я подивилася на нього.

— Ти неймовірно дратуєш.

— Це вже чули.

— Від кого?

— Від тебе.

— Значить, я не єдина.

— Ні.

— Хоч хтось тебе любить?

Він завмер. Це була проста фраза. Навіть не питання. Але раптом повітря змінилося. Я пошкодувала про неї.

— Вибач...

— Не треба.

Він відвернувся. Я вперше побачила, що Філіп може не знати, що сказати. І це чомусь вразило мене більше, ніж усе інше. Вечерю він приготував сам. Я спочатку навіть не повірила.

— Ти?

— А що тебе дивує?

— Я думала, тут кухар.

Він подивився на мене.

— Навіщо?

— Ну...

Я розгубилася.

— Ти ж Філіп Ковач.

Він кілька секунд мовчки дивився на мене.

— І?

— Не знаю.

Я сперлася на кухонну стільницю.