Розділ VI. Коли дім стає тихим

Невелика примітка: події цього розділу відбуваються трохи раніше за описані в попередньому розділі. Не заплутуйтеся — далі все стане на свої місця. ❤️

Додому я повернулася майже о дев'ятій вечора. Я була настільки втомлена, що дорогою від офісу навіть не помічала людей навколо. Місто жило своїм життям — хтось поспішав додому, хтось стояв біля кав'ярень, хтось сміявся по телефону, хтось сварився просто посеред тротуару. А я хотіла тільки одного. Зняти взуття. Зібрати волосся. Лягти. І щоб ніхто не говорив зі мною хоча б годину. Останні кілька тижнів я жила в якомусь дивному режимі. Робота. Дім. Робота. Документи. Сон. І знову все спочатку. Я тільки закінчила університет, але іноді мені здавалося, що за ці кілька місяців встигла постаріти років на десять. Мені подобалася моя робота. Принаймні, я переконувала себе в цьому. Я хотіла стати хорошим юристом. Не просто дівчиною, яка сидить у кабінеті й перекладає документи з однієї теки в іншу. Я хотіла розуміти справу. Вміти сперечатися. Вигравати. Іноді навіть мені самій подобалося, якою впевненою я ставала, коли говорила про закон. Але сьогодні сил не залишилося навіть на впевненість. Я піднялася сходами до квартири й тільки-но вставила ключ у замок, як почула голос мами.

— Елізо?

Я завмерла. Щось було не так. Зазвичай мама не чекала мене біля дверей.

— Я прийшла.

Я зайшла всередину й побачила батька. Він сидів на кухні. Мама стояла біля плити. На столі вже була вечеря. Я зняла пальто.

— Ви що, мене чекали?

— Так, — відповів батько.

Я подивилася на нього. Потім на маму.

— Щось сталося?

Мама повернулася до мене.

— Нічого страшного.

Я знала цю фразу. Коли людина каже «нічого страшного» таким голосом, страшне зазвичай уже сталося.

— Мам.

— Сідай спочатку.

— Що сталося?

— Елізо, сядь.

Я повільно поклала сумку на стілець. Сіла. Батько мовчав. Мама вимкнула плиту й теж сіла навпроти. Я подивилася на них обох.

— Ну?

Мама склала руки на столі.

— Мене скоротили.

Я не відразу зрозуміла.

— Що?

— Сьогодні сказали, що скорочують.

— Хто?

Мама ледь усміхнулася.

— Адміністрація школи.

— Але чому?

— Скорочення.

— Яке ще скорочення? Ти там двадцять років працюєш.

— Дев'ятнадцять.

— Мам, яка різниця?

— Ніякої.

Вона опустила очі. Я відчула, як усередині щось стиснулося. Моя мама була вчителькою. Не просто працювала в школі. Вона жила цією роботою.  Я пам'ятала, як ще в дитинстві вона могла прокинутися о шостій ранку, а вже через десять хвилин сидіти на кухні з чашкою кави й перевіряти чиїсь зошити. Пам'ятала її стопки зошитів. Плани уроків. Подарунки на свята від дітей. Листівки, які вона зберігала роками. Навіть зараз у її кімнаті лежала ціла коробка старих дитячих малюнків. І тепер їй просто сказали: **«Вас скорочують». **Два слова. Дев'ятнадцять років роботи.

— А інші вчителі?

— Деякі теж.

— А чому саме ти?

Мама подивилася на мене.

— Бо не завжди є відповідь, яка тобі сподобається.

Я стиснула губи.

— Це несправедливо.

— Життя не завжди питає, справедливо це чи ні.

Я подивилася на батька. Він мовчав. І тоді мені стало ще тривожніше.

— Ви вже щось вирішили?

Батько нарешті підняв очі.

— Ми вирішили переїхати на дачу.

— Що?

Я навіть випросталася.

— На дачу?

— Так.

— Жити?

— А що в цьому дивного?

— Там же...

Я замовкла. Там було тихо. Занадто тихо. Наша дача стояла приблизно за годину їзди від міста, у невеликому селищі. Будинок дістався батькові від його батьків ще багато років тому. Ми їздили туди на вихідні, коли я була маленькою. Влітку. На свята. Іноді просто на день. Але жити? Постійно?

— Там же нічого немає, — сказала я.

Батько насупився.

— Є будинок.

— Тату.

— Є вода, опалення, нормальний інтернет.

Я подивилася на маму.

— Ти справді хочеш туди?

— Там є школа.

Я мовчала.

— Я сьогодні вже говорила з директоркою, — продовжила мама. — У них якраз потрібен учитель. Можливо, мене візьмуть.

— Можливо?

— Елізо, я не збираюся сидіти вдома й чекати, поки хтось знайде мені роботу.

Це була мама. Ось тепер я її впізнавала.

— Я можу допомогти, — сказала я.

— Чим?

— Пошукаємо школу в місті. Або приватну. Або репетиторство. Я можу...

— Ні.

— Чому?

— Тому що я вже вирішила.

— Але ти не повинна їхати туди через це.

— Я не їду через це.

Вона подивилася на батька.

— Ми давно думали про дачу.

Я перевела погляд на нього.

— Давно?

Батько кивнув.

— Там нам буде спокійніше.

— Спокійніше?

Я нервово засміялася.

— Мені двадцять чотири роки, а ви зараз повідомляєте мені, що вирішили переїхати в селище, ніби це щось абсолютно нормальне.

— Для нас це нормально.

— А я?

Мама замовкла. Ось тепер стало тихо. Я сама не очікувала, що поставлю це питання. Але воно вирвалося.

— А я що?

Батько подивився на мене.

— Ти залишишся тут.

Я опустила погляд.

— Я зрозуміла.

— Елізо...

— Ні, все нормально.

Я встала.

— Просто...

Я не знала, що сказати. Я ж не дитина. Мені двадцять чотири. У мене є робота. Я сама оплачувала свої витрати. Я сама приймала рішення. Я сама могла подбати про себе. Тож чому від самої думки про порожню квартиру мені стало так не по собі?

— Ти ж не залишишся зовсім сама, — сказав батько.

Я подивилася на нього.

— А хто ще тут житиме?

Він зітхнув.

— Ти зрозуміла, що я маю на увазі.

— Так.

Я спробувала посміхнутися.

— Я впораюся.

Мама дивилася на мене.