Розділ V. Те, чого я тоді ще не знала

Є моменти, які я згадую не тому, що хочу. Вони просто приходять самі. Іноді серед ночі. Іноді, коли випадково чую музику, яку колись слухала в його машині. А іноді достатньо запаху дорогого чоловічого парфуму, щоб на секунду повернутися туди, де я вже давно не живу. До нього. До Філіпа. Я пам'ятаю один вечір. Не перший. Не найважливіший. Але чомусь саме його пам'ять зберегла особливо добре. Тоді я ще не знала, що деякі люди приходять у наше життя не для того, щоб просто пройти його частину. Деякі приходять і залишаються в тобі. Навіть якщо потім ти роками намагаєшся зрозуміти, як їх звідти витягнути.

Це було вже значно пізніше. Ми тоді знали одне одного достатньо добре, щоб між нами більше не залишалося тієї обережної дистанції, яка була на початку. І водночас недостатньо добре, щоб я могла назвати те, що між нами відбувалося, нормальними стосунками. Філіп взагалі не любив нормальності. Він любив контроль. Порядок. Тишу. Людей, які знали своє місце. А я, мабуть, була найгіршим поєднанням із усіх можливих. Я не знала свого місця поруч із ним. І не збиралася його шукати. Того вечора я стояла біля вікна його квартири. Місто внизу світилося тисячами вогнів. Я була босоніж. Мій жакет лежав на спинці крісла, а волосся давно втратило той акуратний вигляд, який мало кілька годин тому. На столі залишався келих вина, якого я майже не торкнулася. Філіп був позаду. Я знала це навіть без того, щоб обертатися. Він завжди ходив тихо. Занадто тихо для такого великого чоловіка.

— Ти збираєшся всю ніч дивитися у вікно?

Я усміхнулася.

— Можливо.

— Тоді я почну ревнувати.

Я повернула голову.

— До міста?

— До всього, що забирає твою увагу.

Я подивилася на нього. Він стояв біля дверей. Без піджака. У сорочці з розстебнутими верхніми ґудзиками. Рукави були закочені до ліктів. Іноді мені здавалося, що я вже знаю кожен його рух. Кожен погляд. Кожну паузу перед відповіддю. Але потім він дивився на мене саме так, як зараз, і я розуміла, що не знаю його зовсім.

— Ти ревнивий, — сказала я.

— Дуже.

— Це не комплімент.

— Я не намагався зробити тобі комплімент.

— Тоді що ти робиш?

Він підійшов ближче.

— Попереджаю.

Я тихо засміялася.

— Ти знову мене попереджаєш?

— З тобою інакше не виходить.

— А я думала, ти вже зрозумів, що мене не можна контролювати.

Філіп зупинився навпроти.

— Я це зрозумів ще тоді, коли ти вперше сказала мені «ні».

— І все одно залишився.

— Саме так.

Я підняла на нього очі.

— Чому?

Він мовчав. І це була одна з речей, які я найбільше ненавиділа в ньому. Філіп міг змусити мовчати цілу кімнату людей одним поглядом. Міг одним дзвінком змінити чиєсь життя. Міг говорити про небезпечні речі так спокійно, ніби йшлося про погоду. Але коли справа стосувалася мене... Іноді він просто дивився. Ніби відповідь була очевидною. Ніби я сама мала її знати.

— Філіпе.

— Що?

— Я поставила питання.

— Я почув.

— Тоді відповідай.

Він зробив ще один крок. Тепер між нами майже не залишилося відстані. Я відчула знайомий запах його парфуму. Той самий, який через роки випадково повертав мене в цей вечір.

— Тому що ти єдина людина, біля якої мені не хочеться нікуди йти.

Я завмерла. Напевно, він навіть не зрозумів, що зробив. Або зрозумів. Філіп завжди знав, куди бити. Але цього разу я не була готова.

— Це звучить майже романтично, — тихо сказала я.

— Не звикай.

Я засміялася.

— От тепер я тебе впізнаю.

Він подивився на мої губи. Зовсім коротко. Але я помітила. Звичайно, помітила. І раптом мені стало важко дихати. Між нами вже давно була ця дивна гра. Погляд. Крок. Пауза. Хтось відступає. Хтось повертається. Іноді я думала, що ми обоє просто боялися назвати те, що відбувається. Бо назвати — означало зробити справжнім. А справжнього я тоді боялася найбільше.

— Не дивись на мене так, — прошепотіла я.

— Як?

Я вже знала цю гру. Він спеціально змушував мене вимовляти те, що йому хотілося почути.

— Ти знаєш.

— Хочу почути від тебе.

Я похитала головою.

— Нестерпний.

— Це не відповідь.

— А ти завжди отримуєш те, що хочеш?

Він нахилився трохи ближче.

— Майже.

— А якщо не цього разу?

Його очі потемніли.

— Тоді доведеться переконати тебе.

Я затримала подих.

— І як саме?

На його обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

— Елізо...

Від того, як він вимовив моє ім'я, все всередині стиснулося. Він підняв руку. Я подумала, що він торкнеться мене. Але Філіп лише прибрав пасмо волосся, яке впало мені на обличчя. Його пальці ледь торкнулися моєї щоки. Цього було достатньо. Набагато більше, ніж якби він зробив щось інше. Я ненавиділа, наскільки сильно реагувала на нього. На цю кляту впевненість, із якою він дивився на мене, ніби давно вже знав те, що я вперто намагалася приховати навіть від себе.

— Ти зараз думаєш занадто багато, — сказав він.

— А ти занадто багато собі дозволяєш.

— З тобою?

Я подивилася йому в очі.

— Особливо зі мною.

Він усміхнувся. І тоді я зробила те, чого від себе не очікувала. Сама скоротила останню відстань між нами. Лише на крок. Лише настільки, щоб побачити, як зміниться його погляд. Змінився. Філіп перестав усміхатися. Його рука опинилася на моїй талії. Міцно. Але не грубо. Він притягнув мене до себе, і я відчула, як сильно б'ється його серце. Моє билося ще сильніше.

— Тепер хто кого контролює? — тихо запитала я.

Він дивився на мене так, що я вже шкодувала про своє запитання.

— Ти навіть не уявляєш, що робиш зі мною.

Це була одна з небагатьох його фраз, яку я запам'ятала дослівно. Можливо, тому, що вперше побачила Філіпа не сильним. Не небезпечним. Не чоловіком, якого боялися інші. А просто чоловіком. Моїм чоловіком. Хоча тоді я ще не мала права так його називати. І, можливо, саме тому це було так страшно. Бо я вже починала розуміти я закохувалася. Не в його гроші. Не в силу. Не в те, що він міг захистити мене від усього світу. Я закохувалася в нього самого. У чоловіка, якого ще не знала до кінця. І якого, можливо, взагалі не мала права кохати. Я часто думаю про той вечір. Не через поцілунок. Не через його руки на моїй талії. Не через те, що сталося після. Я думаю про нього, бо тоді ще могла піти. Просто розвернутися. Взяти свою сумку. Вийти з його квартири. Повернутися до свого маленького життя, де найбільшими проблемами були клієнти, документи й дедлайни. Я могла. Але не пішла. Іноді мені здається, що саме тієї ночі я зробила свій перший по-справжньому небезпечний вибір. Не тому, що поцілувала чоловіка. А тому, що дозволила собі подумати: «Можливо, я зможу бути щасливою поруч із ним». Я тоді ще не знала, скільки коштуватиме мені це щастя. Не знала, скільки разів мені доведеться вибирати між совістю та тими, кого люблю. Не знала, що одного дня стоятиму перед людиною, яка благатиме мене не вбивати її. Не знала, що мої руки теж будуть у крові. І найстрашніше... Я не знала, що одного дня, коли справа стосуватиметься Філіпа, я навіть не вагатимусь. Але тоді... Тоді я була просто Елізою. Молодою жінкою, яка стояла посеред його квартири й дивилася в очі чоловікові, від якого мала триматися якнайдалі. І яка ще не розуміла, що вже зробила крок до нього. А назад дороги більше не буде.