Розділ ІV. Небезпечна близькість

Через два дні Філіп Ковач знову приїхав до офісу. Я дізналася про це за десять хвилин до його появи. Громов поклав переді мною нову теку.

— Ковач хоче внести зміни.

— Знову?

— Знову.

Я переглянула документи.

— Він щоразу знаходить щось нове.

— Він платить нам саме за це.

— Мені здається, він просто любить ускладнювати життя.

Громов посміхнувся.

— Тоді сьогодні у вас буде чудовий день.

Я підняла на нього очі.

— Чому у мене?

— Бо він попросив, щоб із ним працювали ви.

Я завмерла.

— Я?

— Саме ви.

— А де всі інші юристи?

— Працюють.

— А я?

— Теж.

Я закрила теку.

— Громов.

— Елізо.

— Ви спеціально це робите?

— Що саме?

— Залишаєте мене з ним.

Він подивився на мене поверх окулярів.

— Ви боїтеся?

Я мало не розсміялася.

— Ні.

— Тоді яка різниця?

Різниця була. І я прекрасно її знала. Мені не подобалося, як Філіп дивився на мене. Не тому, що його погляд був неприємним. Якраз навпаки. Він був занадто уважним. Філіп дивився так, ніби чув навіть те, чого я не говорила. А я не любила, коли мене читали. Особливо чоловіки. Особливо такі, як він.

— Жодної, — відповіла я.

— Тоді працюйте.

Він прийшов рівно о дванадцятій. Я знала, що він прийде. І все одно, коли двері відчинилися, мимоволі підняла голову. Філіп побачив мене першим. Його погляд затримався на моєму обличчі. Я була в чорній спідниці до колін, світлій сорочці й жакеті. Волосся зібрала у хвіст, бо зранку не мала часу займатися ним. Філіп повільно зняв сонцезахисні окуляри.

— Добрий день.

— Добрий.

— Громов де?

— Зайнятий.

— А ви?

— Як бачите.

Кутик його губ сіпнувся.

— Бачу.

Я повернулася до документів.

— Сідайте.

Він не сів. Я підняла голову.

— Щось не так?

— Ви завжди наказуєте людям?

— Тільки тим, хто стоїть посеред кабінету й заважає мені працювати.

Філіп дивився на мене кілька секунд. Потім сів.

— Ви сумували?

Я перестала перегортати сторінку.

— За чим?

— За мною.

Я повільно підняла очі.

— Ви дуже високої думки про себе.

— Це не відповідь.

— Тоді ні.

Він усміхнувся.

— Шкода.

Я відклала ручку.

— Пане Ковач.

— Філіп.

— Ми на роботі.

— Я пам'ятаю.

— Тоді поводьтеся відповідно.

— А як я поводжуся?

Я відкрила теку.

— Дратуєте мене.

Він відкинувся на спинку крісла.

— Значить, я вам не байдужий.

Я подивилася на нього.

— Ви зараз серйозно?

— Цілком.

— Людина може дратувати мене й бути абсолютно байдужою.

— Не думаю.

— Це вже ваша проблема.

Філіп тихо засміявся. І я зненавиділа себе за те, що мені сподобався його сміх. Він був низьким. Спокійним. Зовсім не таким, яким я його уявляла. Я змусила себе повернутися до документів.

— Отже. Пункт сімнадцять.

— Я слухаю.

— Ви хочете змінити умови.

— Так.

— Чому?

— Не довіряю другій стороні.

Я підняла погляд.

— Це юридична причина?

— Ні.

— Тоді вона мене не цікавить.

— А якщо це причина, через яку я хочу змінити договір?

— Тоді поясніть мені, чому.

Філіп нахилився вперед.

— А ви завжди хочете знати причину?

— Коли вона впливає на документ — так.

— А якщо не впливає?

— Тоді мені байдуже.

— Брехня.

Я завмерла.

— Перепрошую?

Він не відвів погляду.

— Вам не байдуже.

— Ви мене зовсім не знаєте.

— Поки що.

Два слова. Зовсім звичайні. Але щось у мені від них напружилося. Я не хотіла, щоб він мене знав. Не хотіла, щоб він говорив зі мною таким тоном. Не хотіла помічати, наскільки близько він сидить. Не хотіла помічати його руки. Довгі пальці, годинник на зап'ясті, закочені до ліктів рукави сорочки. І точно не хотіла думати про те, як виглядатиме його рука на моїй талії. Я різко відвела погляд. Господи, Елізо.

— Пункт сімнадцять, — повторила я.

— Ви почервоніли.

Я миттєво підняла голову.

— Ні.

— Так.

— Вам здалося.

— Ні.

— Філіпе.

Він усміхнувся.

— Що?

— Припиніть.

— Що саме?

— Оце.

— Що «оце»?

Я не знала. І це мене дратувало ще більше.

— Просто припиніть дивитися на мене так.

Його усмішка зникла. Філіп дивився на мене ще кілька секунд. А потім тихо запитав:

— Як?

Я відкрила рот. І не знайшла відповіді. Бо він справді перестав усміхатися. Тепер його погляд був іншим. Темнішим. Важчим. Я відчула, як у грудях щось неприємно перевернулося.

— Як чоловік, який знає, що може собі щось дозволити, — сказала я нарешті.

Тиша. Він повільно відкинувся назад.

— А я щось собі дозволив?

— Поки що ні.

— Тоді чому ви нервуєте?

— Я не нервую.

— Знову брехня.

Я закрила теку.

— Якщо ви продовжите, я покличу Громова.

Філіп дивився на мене. А потім сказав абсолютно спокійно:

— Покличте.

Я не очікувала.

— Що?

— Якщо вам некомфортно — покличте.

Його голос змінився. У ньому більше не було гри. Тільки спокій. Я кілька секунд дивилася на нього. І раптом зрозуміла, що він справді дозволить мені це зробити. Без образ. Без демонстрації влади. Без спроб змусити мене залишитися. Чомусь саме це збило мене з пантелику.

— Не потрібно.

— Добре.

Він узяв ручку.

— Тоді працюємо.

Я дивилася на нього.

— Ви завжди так швидко перемикаєтеся?

— Як?

— Щойно ви поводилися як...

Я замовкла.

— Як хто?