Розділ IІІ. Філіп Ковач

Я не закохалася у Філіпа Ковача з першого погляду. Знаю, що це, мабуть, розчарує тих, хто любить красиві історії про долю. Але я не хочу робити з минулого щось, чим воно ніколи не було. Коли я вперше його побачила, я не почула музики. Не відчула, що зустріла чоловіка свого життя. Не подумала, що одного дня він стане батьком моїх дітей, моїм чоловіком і людиною, за яку я буду готова знищити чиєсь життя. Я побачила клієнта. Незручного клієнта. Надто впевненого в собі. Надто спокійного. І, як мені тоді здавалося, невиправдано загадкового. Тепер я розумію: я просто ще не знала, що поруч зі мною стоїть людина, про яку інші воліли мовчати.

Наступного ранку Громов викликав мене до кабінету.

— Корецька, сьогодні працюєте зі мною.

Я відклала папери.

— У мене справа по...

— Перенесете.

Я піднялася.

— Добре.

Громов перегорнув кілька сторінок у теці.

— О десятій приїде клієнт.

Я взяла блокнот.

— Який?

Він подивився на мене.

— Філіп Ковач.

Я записала ім'я. Потім підняла очі.

— Це той серб?

— Той.

— Що з ним?

— Нічого.

— Тоді навіщо ми йому?

— Елізо.

— Що?

— Ви іноді ставите занадто багато запитань.

— Я юрист.

— Ви помічниця юриста.

— Поки що.

Громов усміхнувся.

— Оце вже мені подобається.

Я сіла навпроти нього.

— Серйозно. Що йому потрібно?

Він кілька секунд дивився на мене, наче вирішував, наскільки багато можна сказати.

— Консультація щодо одного з підприємств.

— Якого?

— Логістика.

— І все?

— А вам мало?

— Просто дивно, що для звичайної консультації ви особисто зустрічаєте його.

Громов повільно закрив теку.

— Ви дуже уважна.

— Це погано?

— Ні. Але іноді уважність змушує людей помічати те, чого їм краще не бачити.

Я насупилася.

— Ви зараз намагаєтеся мене налякати?

— Ні.

— Тоді що?

— Попереджаю.

Він підвівся.

— Філіп Ковач — наш клієнт. Він платить за роботу. Ми робимо її якісно. На цьому все.

Я кивнула.

— Зрозуміла.

Він уже збирався повернутися до документів, але я не втрималася.

— А він небезпечний?

Громов завмер. Це була перша відповідь. Не його слова. Його мовчання.

— Чому ви так вирішили?

— Бо ви замовкли.

Громов подивився на мене.

— Він не людина, яку варто недооцінювати.

І все. Жодних подробиць. Жодних пояснень. Я вийшла з кабінету з дивним відчуттям, що щойно отримала набагато більше інформації, ніж якби він розповів мені все. О десятій без однієї хвилини в офіс зайшли троє чоловіків. Я сиділа за своїм столом і переглядала договір, але одразу звернула на них увагу. Не через зовнішність. Через те, як вони зайшли. Перший зупинився біля входу й оглянув приміщення. Другий залишився трохи позаду. А третій... Я підняла голову. І зрозуміла, що це Філіп Ковач. Він був вищим, ніж я очікувала. Тридцять п'ять, можливо, трохи більше. Темне волосся. Щетина, яку неможливо було назвати недоглянутою. Темний костюм без краватки. Біла сорочка з розстебнутим верхнім ґудзиком. На лівій руці — дорогий годинник. Нічого надзвичайного. Але він не виглядав людиною, яка намагалася справити враження. Саме це й справило його. Філіп не оглядав офіс так, як оглядають нове місце. Він дивився так, ніби перевіряв, чи все залишилося на своїх місцях. Його погляд ковзнув по дверях. По вікнах. По секретарці. По чоловіках біля рецепції. Потім зупинився на мені. Я не відвела очей. Не знаю чому. Мабуть, через дурну впевненість двадцятитрирічної дівчини, яка ще не знала, коли краще промовчати.  Філіп дивився на мене довше, ніж на інших. Потім ледь помітно нахилив голову. Я зробила те саме. І лише після цього він пішов далі. За кілька секунд двері кабінету Громова зачинилися. Я опустила очі до документів. Проте вже не читала.

— Це він? — тихо запитала секретарка.

Я підняла голову.

— Хто?

Вона кивнула в бік кабінету.

— Ковач.

— Так.

Вона нічого не сказала.

— Що?

— Нічого.

— Ви всі сьогодні говорите «нічого».

Вона нервово усміхнулася.

— Бо іноді це найкраща відповідь.

Я хотіла щось сказати, але двері кабінету відкрилися.

— Елізо. 

Громов. Я піднялася.

— Так?

— Заходьте.

Я взяла блокнот. І саме тоді вперше опинилася з Філіпом Ковачем за одним столом. Перші десять хвилин я майже не говорила. Громов пояснював юридичні деталі. Філіп слухав. Не перебивав. Не ставив зайвих запитань. Іноді щось уточнював. Коротко. Чітко. Без емоцій. Я робила записи. У якийсь момент Громов передав мені документ.

— Елізо, прочитайте пункт сім.

Я відкрила потрібну сторінку.

— Тут зазначено, що друга сторона отримує право розірвати угоду в односторонньому порядку за умови...

— Я знаю, що там написано, — перебив Філіп.

Я підняла очі. Він дивився на документ.

— Тоді навіщо питаєте?

Громов повернув до мене голову. Я зрозуміла, що сказала це вголос. Філіп повільно підняв очі. І кілька секунд просто дивився на мене. Я вже була готова почути щось на кшталт: *«Ви забагато собі дозволяєте». *Але він лише запитав:

— Скільки ви тут працюєте?

— Дванадцять днів.

Громов прикрив очі. Я не зрозуміла чому.

— Дванадцять? — перепитав Філіп.

— Сьогодні дванадцятий.

— І ви вже дозволяєте собі сперечатися з клієнтами?

Я відклала ручку.

— Ви поставили питання.

— Яке?

— Чому ви питаєте, якщо знаєте відповідь.

На кілька секунд запала тиша. Громов дивився на мене так, ніби подумки вже шукав нову роботу. А Філіп... Філіп усміхнувся. Ледь помітно.

— Ви завжди така смілива?

— Ні.

— А яка?

Я не встигла відповісти. Громов кашлянув.