Розділ І. Людина, якою я була до нього

Якщо ви дочитали до цього місця, то, мабуть, уже встигли скласти про мене власну думку. Можливо, ви вважаєте мене темним персонажем. Можливо, жінкою, яка виправдовує свої гріхи. А можливо, просто слабкою людиною, яка одного дня зробила неправильний вибір. Я не проситиму вас змінити свою думку. Лише прошу про одне. Познайомтеся зі мною такою, якою я була до того, як світ навчив мене виживати. Мене звати Еліза Корецька. Двадцять три роки. Диплом магістра права з відзнакою. Величезні амбіції й наївна віра в те, що закон існує для всіх однаково. Смішно... Сьогодні мені навіть трохи шкода ту дівчину. Вона щиро вірила, що правда завжди перемагає. Що добро й зло легко відрізнити. Що люди приходять до суду за справедливістю. І що кожен злочинець рано чи пізно відповість за свої вчинки. Університет навчив мене законам. Життя — виняткам із них. Я народилася у звичайній родині. Мама працювала вчителькою української мови та літератури. Батько був електриком. Ми ніколи не жили розкішно, але й не скаржилися. У нашому домі не було дорогих меблів чи автомобілів. Зате були вечері всією сім'єю. Мамині пироги щонеділі. Батькові жарти, від яких мама лише закочувала очі. І відчуття, що дім — це місце, де тебе любитимуть незалежно від оцінок, помилок чи настрою. Саме тому я завжди дивувалася людям, які добровільно руйнували власні сім'ї. Тоді я ще не знала, що любов теж іноді може стати зброєю. Юриспруденцію я обрала не випадково. У школі мені завжди здавалося дивним, що чесним людям доводиться доводити власну невинуватість. Я хотіла стати тією людиною, яка допомагає. Яка захищає. Яка не боїться сказати правду навіть тоді, коли всі мовчать. Мабуть, у двадцять три роки всі трохи ідеалісти. Мій диплом ще пахнув свіжою фарбою, коли мені подзвонили з адвокатського бюро. 

— Пані Корецька? Ми розглянули ваше резюме. Якщо пропозиція ще актуальна, чекаємо вас у понеділок о дев'ятій.

Пам'ятаю, як після тієї розмови я стрибала по квартирі, наче дитина. Мама обійняла мене так міцно, ніби це була її перемога. Батько лише усміхнувся й сказав:

— Я ж казав, що в нас найрозумніша донька.

Того вечора ми вечеряли моїм улюбленим пирогом. Говорили про майбутнє. Про першу зарплату. Про те, що тепер починається справжнє доросле життя. Ніхто з нас навіть уявити не міг, наскільки швидко воно зміниться. У понеділок я прийшла до офісу майже на пів години раніше. Новий чорний костюм сидів ідеально. Біла сорочка була ретельно випрасувана мамою ще звечора. Волосся я зібрала в низький хвіст, а макіяж був настільки стриманим, що його майже не було видно. Я хотіла, щоб мене запам'ятали не через зовнішність. А через розум. Офіс розташовувався на останньому поверсі сучасної будівлі в центрі міста. Світлі стіни. Скляні перегородки. Тиша. Навіть повітря там пахло дорогими меблями, кавою та відповідальністю. Секретарка люб'язно всміхнулася.

— Ви Еліза?

— Так.

— Пан Громов уже чекає.

Я кілька разів глибоко вдихнула й постукала у двері.

— Заходьте.

Чоловік років п'ятдесяти сидів за великим дерев'яним столом, уважно переглядаючи документи. Він навіть не одразу підняв на мене очі.

— Еліза Корецька?

— Так.

— Червоний диплом?

— Так.

— Це добре.

Він відклав теку й уважно подивився на мене. Такий погляд буває в людей, які за хвилину можуть визначити, чи варто тобі довіряти.

— У мене немає часу вчити ледарів. Якщо ви тут, значить працюватимете багато. Іноді без вихідних. Іноді до ночі. Вас це лякає?

— Ні.

— Брешете.

Я розгублено усміхнулася.

— Лякає. Але я швидко навчаюся.

Він несподівано всміхнувся.

— Це вже чесніше.

Саме так почалася моя робота. Я ще не знала, що цей кабінет стане місцем, де вперше почую ім'я людини, яка змінить усе моє життя. Ім'я чоловіка, через якого одного дня я перестану боятися закону. Бо почну боятися втратити його. А тоді… Я ще була просто молодою помічницею адвоката. Дівчиною, яка вірила, що будь-яку проблему можна вирішити словами. І навіть гадки не мала, що дуже скоро зрозумію, існують люди, для яких слова — лише вступ до пострілу.