Глава 3

*** *** ***

У п’ятницю погода виявилася ще теплішою, побиваючи сподівання навіть найсміливіших фантазерів, які надіялися через пару днів вже скупатися. Повітря було просякнуте мелодією сонячного проміння, що немов би вдаряло своїми пальцями по клавішам земного фортепіано. Сильні пориви вітру вже не доносили ніякого прохолодного повітря. Вони лише легенько освіжали прохожих, знімаючи з них ноти втоми і надаючи їм нових сил для продовження своєї дороги. Навіть зранку не відчувалося минулого подиху нещодавньої прохолодної пори, тому всі люди звикли більш-менш до такої погоди і не переймалися тим, що одягнути зранку, щоб їм не було холодно. Їхній вибір здебільшого зводився до піджаків і вітрівок, які спокійно можна було взяти під руку після закінчення робочого дня і не відчуваючи ніякого дискомфорту прямувати далі.

Нарешті пролунав дзвоник, що сповіщав про завершення третьої пари в університеті, у якому навчався Макс Вірт. Коридори приміщення майже миттєво заповнилися чималою кількістю студентів, які квапливо поспішали на наступне заняття, не пропускаючи при цьому можливості заглянути до буфету. Максим вийшов із четвертої аудиторії і обережно крізь натовп протиснувся до вікна. Він оперся на підвіконник і чекав на свою супутницю, яка повинна була підписати журнал у професора який тільки що читав їм лекцію. Минуло декілька хвилин і суцільний натовп почав поступово розчинятися. Хлопець дивився в обличчя випадкових і намагався не пропустити жодної їхньої емоції, що пробігала на обличчях. Нічого особливого за весь цей час він не помітив, все як завжди: фальшиві посмішки, нещирі зізнання. Одна дівчина так невміло обманювала свого хлопця про те, де вона була вчора весь день, що Макс тихо засміявся. Пара звісно не звернула на нього жодної уваги, тим паче кавалер тієї дівчини вже почав їй вірити попри всі свої незаперечні факти. « Хто тебе так часто обманює, як не ти сам, - подумав Макс і не зводив очей з того хлопця,- ти ж сам хочеш бути обманутим. Поглянь лише на неї… одна рука стиснута в кулак, іншою вона вже десять секунд поправляє собі сережку, якої сьогодні не одягнула. Погляд розгублений, на обличчі лише страх і можливо легенька тінь вини, не більше. Та їй навіть не соромно, що вона в даний момент таке тобі городить!» Минуло ще пару секунд і вони зійшлися у довгому поцілунку перед всіма прохожими, немов би доказуючи всім настільки сильні їхні почуття.

• Ти що, заснув,- промовила Аня, легенько штовхнувши Макса під бік.

• Вибач, - розсіяно відповів хлопець, - я… я не бачив як ти підійшла.

• Кохання – це так чудово, - посміхнулася дівчина, дивлячись на пару, що цілувалася в декількох метрах від них, - що скажеш?

• А що я можу сказати, - знизав плечима хлопець,- краще зайнялися б спортом.

Анна вирішила нічого не запитувати поки що, адже прекрасно розуміла, що Макс напевно бачив щось більше, аніж вона, чи хто не будь. Вони мовчки вийшли з корпусу і попрямували до бібліотеки біля якої знаходилося невеличке кафе. Історія була останньою парою для них, тому вони не поспішаючи крокували територією університету. Дівчина марно намагалася втягнути свого друга у розмову про чудову погоду, або ж про перспективні вихідні. Через якийсь час вона покинула свої спроби і мовчи крокувала біля Максима.

• Ти його й справді кохаєш?- нарешті запитав хлопець, дивлячись лише попереду себе.

• Я… так, - відповіла дівчина, - в мене не має жодних сумнівів щодо своїх почуттів, але…

• Але є сумніви щодо його почуттів, - закінчив замість неї Макс.

• Так, розумієш я бачу деякі ознаки обману, але коли він поруч, все немов перестає існувати… є лише він і більше нічого.

• Тоді навіщо тобі правда, якщо ти бачиш сенс життя в своєму хлопцеві?

• Стосунки, що побудовані на обмані ні до чого доброго не доведуть, - почала Аня,- якщо бути не чесним на цьому етапі, то важко навіть уявити що нас очікує через декілька років!

• Скажу тобі чесно, якщо б ти мене не відгородила перед куратором, де я пропадав весь тиждень, то я навіть і не думав би допомагати тобі чи ні.

• Я ж твоя староста,- посміхнулася дівчина і з неприхованим задоволенням додала,- мати в боржниках такого як ти - це велика честь.

• Я буду радий, якщо ти так вважатимеш після того, як в нас відбудеться розмова з твоїм хлопцем. До речі, як його звати?

• Влад, тільки ти не забудь, а то я знаю всі твої приколи із іменами.

• Авжеж, не забуду.

Вони минули п’ятий корпус і вийшли на алею, яка повинна була привести їх якраз до бібліотеки. По обидва боки тротуару росли невисокі дерева, що вже почали повільно розпускатися. Їхнє гілля настільки густо було переплетене, що здавалося на кожному з них пташки зробили десяток своїх гнізд. Пориви вітру час від часу розхитували їх у різні сторони, створюючи при цьому глухий свист.

• Чому ти до всіх ставишся так, - знову почала Аня, - немов тобі на всіх наплювати?

• Можливо тому що це правда,- посміхнувся Макс.

• Ні,- впевнено заперечила дівчина, що не на жарт здивувала хлопця, - це не правда, ти… ти напевно… ні, ти звісно бачиш більш ніж інші, але це не та причина. Я знаю, що люди частенько бувають не щирими один з одним, але такий світ.

• Такий світ… та мені байдуже обманюють люди один одного чи ні, це не моя справа.

• Тоді що тебе вбиває, що змушує тебе страждати?

• Звідки ти взяла, що я страждаю, - вже сильніше засміявся хлопець.

• Це видно, ти намагаєшся все заховати всередині себе, щоб ніхто не бачив. Що зробило з тобою життя? Адже саме життя є найбільшим даром, яким би тяжким воно не здавалося.