Рік, коли я навчився стояти

До закінчення зміни залишалося близько чотирьох годин. Важко зосередитися на роботі, коли знаєш, наскільки цікавим має бути продовження цього дня. З голови не виходили ті щоденники — найбільше хотілося дізнатися, що саме в них описано і які таємниці там приховані. Адже за кожним роком, який Метью занотовував, стояла ціла історія його життя.

Я закінчив зміну рівно о 22:00. Залишивши рюкзак на рецепції, піднявся на другий поверх. На ручці дверей кімнати Сіґард висіла китиця — це означало, що мешканців турбувати не можна. Я постояв кілька хвилин, розмірковуючи, чи варто стукати у двері, адже це було прямим порушенням правил замку. Поки вагався, з-за дверей почулися кроки. Двері відчинив Джон, син Метью.

— Доброго вечора! — привітався Джон.
— Доброго вечора, — відповів я.
— Ви, мабуть, до батька щодо тих щоденників?
— Так, — сказав я. — Якщо Метью втомлений, я можу зайти іншим разом.
— Ні-ні, що ви! Батько чекає на вас. Я допомагав йому переодягатися, тому повісив китицю на ручку, щоб нас ніхто не турбував. Проходьте, будь ласка.

Я зайшов у кімнату. Метью сидів на дивані, тримаючи в руках бокал білого сухого вина.

— Любите вино? — запитав я, щоб якось розпочати розмову.
— Колись, коли я був значно молодший, віддавав перевагу міцнішим напоям, — посміхнувся він. — Пам’ятаю, як на свою першу зароблену тисячу ми з товаришем купили пляшку віскі, за яку віддали половину всіх грошей! Це зараз п’ятсот фунтів — незначна сума для мене. А тоді, коли я тільки починав працювати брокером, це був справжній куш. Я заробив тисячу фунтів — і це був мій початок у великому бізнесі.
— То ви працювали брокером на біржі?
— О, друже, ким я тільки не працював і чим лише не займався! Це довга історія. Вибирай місце, де тобі зручно — в ногах немає правди.

Я підійшов до іншого дивана навпроти й присів, відсунувши розкидані речі.

— Мабуть, важко — нічого не бачити? Як ви даєте собі раду з усім отим? Звідки знаєте, який костюм чи сорочка? Чи часом не одягаєтесь навиворіт?

— Я втратив зір не відразу. Одне око ще довго бачило після того, як праве майже осліпло — розрізняло лише тіні. Я поступово звикав до того, що бачу все гірше: спершу почали зникати кольори, усе стало ніби сірим. Потім — наче хтось поступово зменшував світло. З кожним днем темряви ставало більше.

— У вас не було можливості це виправити? Операція, чи якісь краплі?

— Колись була така пропозиція від окулістів. Але це був той час, коли метод зрізання рогівки тільки впроваджувався. Перші операції на оці — без жодних гарантій. Було дуже страшно: що як зроблю лише гірше?.. А зір зникав поступово, тому все тягнулося в часі. Коли ж технології дійшли до кращого рівня — було запізно. Запущена форма, мій вік і діабет стали прямими протипоказаннями до операції. Так я занурився у темряву, де іноді ще бачу лише тіні...
(після паузи)
— Я не можу збагнути по вашому акценту — звідки ви приїхали?

— Я з України. Приїхав у Шотландію майже через десять місяців після початку повномасштабної війни. Ніколи не думав, що житиму в іншій країні. Я завжди планував життя в Україні — що робитиму, чим займатимусь. Але війна зруйнувала всі ці плани. Довелося починати все з початку. У перші дні було дуже важко: я не розмовляв англійською — знав лише кілька слів. А мова — це ж той інструмент, без якого не обійтись.

— Ти знаєш, я колись так думав про зір. Але тепер точно впевнений: коли в тебе щось забирається, натомість відкривається доступ до нових ресурсів. І ти починаєш використовувати їх так, як ніколи раніше.
Я, наприклад, ніколи не покладався на свій слух — чув, як усі. Але після втрати зору всі інші відчуття різко загострились. Я почав краще чути довкола, розрізняти шелест різних типів паперу. Я відчуваю, як шелестить грубий папір, а як — тонший. Я почав розпізнавати навіть ті звуки, що раніше здавались однотонними.
Про запахи і дотик я взагалі мовчу: дотик тепер — моє головне відчуття. Я можу пальцями “прочитати” будь-який матеріал, відчути видавлені букви чи рельєфні надписи... Ось спробуй сам: закрий очі й на дотик прочитай щось із книг для незрячих. Я зараз це роблю легко і з задоволенням. А коли бачив — цього просто не помічав.

— То ви кажете, що були в Україні, коли почалась війна? Ви щось записували для себе?

Та ні... Якось було не до того. Стільки різних клопотів — втрата замовлень, борги... Усе це більше вганяло в депресію, ніж викликало бажання щось записувати.

— Я ж веду записи все своє життя. Ти бачив, скільки в мене щоденників? Але я пишу їх не для фіксації подій. Я веду щоденники емоцій — щоденники росту моєї душі. Безперечно, я не завжди розумів усі події, що траплялися в моєму житті, і не одразу бачив їх причинно-наслідкові зв’язки. Але коли проходив той чи інший етап формування себе як особистості — досягнення, падіння, сумніви, радість — усе, що я при цьому відчував, я викладав у щоденниках.

У моїй голові роїлися думки. Я не міг збагнути, як це — щовечора знаходити час, щоб записати підсумок дня, проаналізувати пережите... Сьогоднішній ритм життя змушує нас постійно бігти, не озираючись назад, не роздумуючи, що ти сьогодні відчув, чого навчився.

Я дивився на Метью як на персонажа з книги — легенду, що несподівано з’явилася в моєму житті. Зараз важко знайти людину, яка просто дисциплінована — я вже мовчу про системність і такий глибокий самoаналіз. Сидячи на дивані в стародавньому замку й слухаючи Метью, я розумів: ця історія — не випадковість. Це початок. Початок великої пригоди. І я не помилявся.

— Чому 1962 — це рік великої любові? Ви, мабуть, зустріли своє кохання?

— Ооо... — усміхнувся Метью. — На початку того року я й уявити не міг, чим він обернеться для мене. Що він мені принесе...

Метью на хвилю замовк. Його обличчя освітилася усмішка, в погляді з’явився спокій і світло спогадів.

— У лютому 1962 року мені виповнилося двадцять чотири. Я був амбітним, енергійним, динамічним — усе життя попереду! Друзі, з якими я проводив більшість вільного часу, наповнювали моє життя радістю й упевненістю, що так буде завжди.
Після армії багато хто з них уже мав сім’ї, але залишалися й такі, як я — вічні шукачі пригод. Працював я тоді асистентом страхового брокера. Ми продавали всілякі страхові послуги: життя, житло, здоров’я... Робота була напружена, стресова — тому я не розлучався з сигаретами. А щоб хоч трохи відволіктися від шуму офісу й нескінченних телефонних дзвінків, ми часто вибиралися до річки, де влаштовували щось на кшталт пікніка з пивом і закусками.